Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

Але, боюся, його послуги нам не знадобляться.

— Тоді нема про що говорити! — Таппенс підвелася. — Ми працюємо або разом, або ніяк. Даруйте — інакше не буде. Гарного вам ранку, містере Віттінгтоне.

— Зачекайте хвилинку. Погляньмо, чи можна це якось владнати. Сядьте на місце, міс... — Він вичікувально змовк.

Таппенс відчула миттєвий укол совісті, згадавши архідиякона. І спішно вхопилася за перше ім’я, що спало їй на думку.

—Джейн Фінн, — квапливо сказала вона, а тоді застигла з відкритим ротом, побачивши ефект від цих простих слів.

Будь-яка доброзичливість збігла з лиця Віттінґтона. Воно побагровіло від гніву, вени на чолі надулися. І за всім цим промайнула якась невіра й розчарування. Він нахилився вперед і люто просичав:

— То ось у чому полягає ваша маленька гра, так?

Таппенс, хоч і явно спантеличена, усе ж не втратила голови. Вона не мала ані найменшого уявлення, що означають його слова, та була від природи кмітлива й відчувала, що необхідно «гнути свою лінію», як вона це називала.

Віттінґтон продовжував:

— Гралися зі мною весь цей час, мов кішка з мишкою? Від початку знали, навіщо ви мені потрібні, але й далі ламали комедію. Усе так, еге ж? — Він заспокоювався. Рум’янець на його обличчі потроху згасав. Він проникливо дивився на неї. — Хто вам розпатякав? Рита?

Таппенс похитала головою. Вона не знала, як довго зможе підігрувати, проте розуміла, як важливо не втягувати невідому Риту.

— Ні, — цілком чесно відповіла вона. — Рита нічого про мене не знає.

Його очі впивалися в неї, наче бури.

— Як багато вам відомо? — випалив він.

— Насправді дуже мало, — відповіла Таппенс і з задоволенням побачила, що тривога Віттінґтона не послабшала, а, навпаки, зросла. Якби вона похвалилася, що знає багато, це могло викликати в нього сумніви.

— Хай там як, — гримнув Віттінґтон, — визнали достатньо, щоб прийти сюди й бовкнути це ім’я.

— Може, це моє ім’я, — зауважила Таппенс.

— Авжеж, це так імовірно — зустріти двох дівчат з подібним ім’ям?

— А може, я просто випадково на нього натрапила, — продовжувала Таппенс, одурманена успіхом своєї правдивості.

Містер Віттінґтон гримнув кулаком по столу.

— Припиніть клеїти дурня! Як багато вам відомо? І скільки ви хочете?

Остання фраза міцно заволоділа уявою Таппенс, особливо після слабкого сніданку й вчорашньої вечері з булочок. Зараз їй випала роль радше авантюрного, ніж пригодницького характеру, та дівчина не відкидала її можливостей. Вона випрямила спину й усміхнулася з виглядом людини, що тримає ситуацію під цілковитим контролем.

— Шановний містере Віттінґтоне, — сказала вона, — пропоную остаточно викласти карти на стіл. І, благаю, не треба так сердитись. Ви чули, як учора я пропонувала жити власним розумом.

Здається, тепер я довела, що маю трохи розуму, яким можна жити! Визнаю, мені відоме певне ім’я, але, можливо, на цьому мої знання й завершуються.

— Так, а можливо, і ні, — прогарчав Віттінґтон.

— Ви наполягаєте на хибному сприйнятті, — промовила Таппенс і м’яко зітхнула.

— Я вже казав, — сердито промовив Віттінґтон, — припиніть дуркувати й переходьте до суті. Не можна розігрувати зі мною невинність. Вам відомо набагато більше, ніж ви ладні визнати.

Таппенс помовчала хвилину, насолоджуючись власною винахідливістю, а потім м’яко промовила:

— Не хотіла б сперечатися з вами, містере Віттінґтоне.

— То ми повертаємося до звичайного питання — скільки?

Перед Таппенс постала дилема. Поки що вона цілком успішно дурила Віттінґтона, але якщо назвати відверто неможливу суму, це може збурити підозри. І тут її осяйнула ідея.

— Як щодо того, щоб обговорити частину зараз, а більш розгорнуту дискусію лишити на потім?

Віттінґтон кинув на неї огидний погляд.

— Шантажуєте, так?

Таппенс мило всміхнулася.

— О, ні! Обговоримо оплату послуг наперед?

Віттінґтон загарчав.

— От побачите, — лагідно пояснила Таппенс, — я не така жадібна до грошей!

— Ви от-от перетнете межу, — проревів Віттінґтон з якимось мимовільним захватом. — Ви обвели мене навколо пальця. Гадав, ви таке сумирне дитя, у якого розуму вистачить якраз для здійснення моєї мети.

— Життя, — моралізувала Таппенс, — сповнене сюрпризів.

— Усе одно, — продовжував Віттінґтон, — хтось патякає. Кажете, це не Рита. Тоді?.. Ой, ну ж бо?

У кімнату, обережно постукавши, увійшов клерк і поклав аркуш біля ліктя керівника.

— Вам щойно надійшло повідомлення телефоном, сер.

Віттінґтон схопив аркуш і прочитав його. Його брови насупилися.

— Цього досить, Брауне. Можеш іти.

Клерк пішов, зачинивши за собою двері. Віттінґтон обернувся до Таппенс.

— Приходьте завтра в той самий час. Зараз я зайнятий. Ось вам п’ятдесят фунтів для початку.

Він швидко відрахував кілька банкнот і підсунув їх через стіл до Таппенс, а тоді встав, із явним нетерпінням чекаючи, доки вона піде.

Дівчина з діловим виглядом перелічила банкноти, поклала до сумочки й встала.

— Вдалого вам ранку, містере Віттінґтоне, — чемно сказала вона. — Принаймні аи revoir[3], я б сказала.

— Саме так. Au revoir! — Віттінґтон знову здавався майже доброзичливим — перехід, який викликав у Таппенс легке та недобре передчуття. — Au revoir, моя розумна й чарівна юна леді.

Таппенс з легкістю поспішила вниз сходами. Несамовите піднесення охопило її. Годинник поряд із нею показував за п’ять хвилин дванадцять.

— Нехай буде Томмі сюрприз! — пробурмотіла Таппенс і покликала таксі.

Таксі зупинилося біля станції метро. Томмі стояв за вхідними дверима. Йому очі полізли на лоба, і він вибіг допомогти Таппенс вийти з машини. Дівчина приязно всміхнулася йому й трохи театральним тоном промовила:

— Розрахуйся, старий, гаразд? Не маю менше як п’ять фунтів однією банкнотою!