Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

знати, що він не вискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз?

— Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно?

Баст кивнув.

— І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі.

Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові.

— Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.

Хроніст явно трохи ошалів.

— Але як ми можемо бути певними? Він зараз може бути всередині кого завгодно в містечку…

— А може, і в мені, — безжурно кинув Баст. — Може, я просто чекаю, коли ви розслабитесь, а тоді вкушу вас у груди, прос­то над серцем, і вип’ю з вас усю кров. Висмокчу, як сік зі сливки.

Хроністові вуста стиснулися в тонку риску.

— Не смішно.

Баст підвів погляд і обдарував Хроніста широкою моло­децькою усмішкою. Щоправда, з його обличчям щось було не так. Усмішка трималася трохи задовго. Була трохи заширока. Його очі сфокусувалися трохи збоку від писаря, а не просто на ньому.

Баст на мить застиг. Його пальці перестали спритно крутитися поміж зеленого листя. Він із цікавістю опустив погляд на свої руки, а тоді кинув недоплетене кільце з гостролисту на шинквас. Його усмішка поступово стухла, лице стало невиразним, і він байдужливо оглянув пивницю.

— Те веян? — мовив він дивним голосом. Його очі оскляніли, стали спантеличеними. — Те-тантен вентеланет?

Відтак Баст напрочуд швидко вискочив із-за шинкваса до Хроніста. Писар підірвався з місця й помчав геть, як навіжений. Перекинув два столи та з пів дюжини стільців, а тоді заплутався ногами й негарно повалився на долівку, замахавши руками й ногами та несамовито поповзши до дверей.

Ошаліло борсаючись, Хроніст із нажаханим блідим обличчям квапливо озирнувся через плече й побачив, що Баст ступив щонайбільше три кроки. Темноволосий молодик стояв поряд із шинквасом, зігнувшись майже навпіл і трусячись від беззвучного сміху. Однією рукою він затулив пів обличчя, а другою показував на Хроніста. Баст реготав так, що йому й дихати було несила. За мить довелося простягнути руку і спертися на шинквас, щоб не впасти.

Хроніст розлютився.

— Осел! — вигукнув він, із болем спинаючись на ноги. — Ах ти… ах ти осел!

Баст, який досі не міг дихати від сміху, підняв руки і кволо, без ентузіазму вдав, ніби когось дряпає, наче дитина, що зображає ведмедя.

— Басте, — насварився шинкар, — годі вже. Справді.

Хоча голос у Коута був суворий, очі його проясніли від сміху. Губи сіпалися, силкуючись не скластися в усмішку.

Хроніст, зображаючи поранену гідність, заходився виставляти столи та стільці й загупав ними сильніше, ніж було потрібно. Нарешті повернувшись до столу, за яким перебував на початку, він напружено сів. Баст на той час уже знову став за шинквасом, важко дихаючи й демонстративно зосередившись на гостролисті у себе в руках.

Хроніст сердито зиркнув на нього й потер гомілку. Баст притлумив якийсь звук — можливо, кашель.

Коут тихенько, гортанно реготнув і витягнув з оберемка ще одну гілку гостролисту, а тоді додав її до довгої гірлянди, яку виготовляв. Поглянувши вгору, перехопив погляд Хроніста.

— Поки я не забув: сьогодні прийдуть люди, щоб скористатися вашими послугами писаря.

Хроніст явно здивувався.

— Справді?

Коут кивнув і роздратовано зітхнув.

— Так. Звістка вже розійшлася, тож цьому нічим не зарадиш. Доведеться розбиратися з кожним окремо. На щастя, всі, хто має дві здорові руки, будуть заклопотані в полях до опівдня, тож нам не доведеться цим перейматися до…

Пальці шинкаря незграбно ковзнули; гостролистова гілка зламалася, і в м’ясисту частину його великого пальця гли­боко встромився шип. Рудоволосий чоловік не здригнувся й не вилаявся — лиш сердито набурмосився на свою руку, тимчасом як на пальці виступила краплинка крові, яскрава, наче ягода.

Шинкар, нахмурившись, підніс палець до рота. Сміятись йому вже явно перехотілося, а його очі стали суворими й темними. Він відкинув недоплетену гірлянду з гостролисту з такою демонстративною недбалістю, що це майже лякало.

Шинкар знову поглянув на Хроніста й абсолютно спокійно заговорив:

— Я хочу сказати, що треба розважливо скористатися своїм часом, перш ніж нам завадять. Але спершу вам, гадаю, знадобиться поснідати.

— Якщо це вас не обтяжить, — відповів Хроніст.

— Аж ніяк, — запевнив Коут, розвернувшись і попрямувавши на кухню.

Баст зі стурбованим обличчям провів його поглядом.

— Сидр потрібно зняти з пічки й поставити охолоджуватися ззаду, — голосно гукнув до нього Баст. — Остання партія вийшла більше схожою на варення, ніж на сік. А ще я, поки гуляв, відшукав трохи трав. Вони на бочці для дощової води. Огляньте їх і скажіть, чи не можна якісь із них з’їсти на вечерю.

Зоставшись у пивниці сам на сам, Баст і Хроніст одну довгу мить спостерігали один за одним із різних боків шинкваса. Не було чутно нічого, крім далекого гупання, з яким зачинялися задні двері.

Баст востаннє поправив вінець, який тримав у руках, і оглянув його з усіх боків. Підніс до обличчя, неначе задумав понюхати. Але натомість набрав повні легені повітря, заплющив очі й дихнув на листя гостролисту так обережно, що воно ледве заворушилося.

Розплющивши очі, Баст чарівливо, винувато всміхнувся й підійшов до Хроніста.

— Ось! — він простягнув чоловікові, що сидів, кільце з гостролисту.

Хроніст навіть не подумав його взяти.

Бастова усмішка не померкла.

— Ви не помітили, бо саме падали, — сказав він тихим, при­глушеним голосом. — Але він навіть сміявся, коли ви полетіли. Три гарні смішки з глибини черева. Сміх у нього просто чудовий. Схожий на фрукти. Схожий на музику. Я не чув його вже багато місяців.

Баст іще раз простягнув кільце з гостролисту, сором’язливо всміхнувшись.

— Отже, це вам. Я застосував таку грамарику, яку міг. Тож він залишатиметься зеленим і живим довше, ніж можна подумати. Я зібрав гостролист як годиться й надав йому форми власноруч. Ходив, робив і рухався до цілі. — Він простягнув руку трохи далі, наче знервований хлопчисько з букетом. — Ось. Я роблю цей подарунок із власного вибору. Пропоную його без зобов’язань, оренди чи застави.

Хроніст невпевнено простягнув руку й узяв вінок. Оглянув його, крутячи в руці. У темно-зеленому листі виднілися самоцвітами червоні ягоди, і він був хитро сплетений так, щоб шипи визирали назовні. Хроніст обережно поклав вінець собі на голову, і той щільно сів йому на лоба.

Баст усміхнувся.

— Хай живе повелитель безладдя! — вигукнув він, підкинувши руки вгору. Радісно засміявся.

Коли Хроніст зняв корону, на його обличчі розтягнулась усмішка.

— Отже, — лагідно сказав він, поклавши руки собі на коліна, — це означає, що у нас усе гаразд?

Баст спантеличено схилив голову набік.

— Прошу?

Хроніст якось зніяковів.

— Те, про