Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

3

Демісон не кинувся навздогін за Капрісуель лише тому, що побоявся такою нестриманістю видати себе. Його становище було і так надто хитким - хіба мало, хто запідозрить підміну. Своїх підлеглих він не боявся - знав, як підпорядкувати їхню волю. А ось з аборигенами такий номер не пройде.  Он, дівчисько відразу розкусило його. І її упирьонець - теж. Демісон добре пам'ятав, як вони з братом гидливо ставилися до мутантів. Тому він не розумів, як це Деніел зміг прийняти не просто чужу дитину, а до того ж - мутанта.

Та й узагалі, Деніел змінився за той час, що вони не бачилися. Настільки, що Демісон ледь стримувався від того, щоб не врізати йому як слід.

Демісон добре пам'ятав момент, коли він прокинувся від сну. Ще б пак, забути таке пробудження... Мало того, що він опинився прикутим по руках і ногах просто неба, так ще й чудовисько з дивною, чи то людською, чи то звірячою мордою схилилося над ним і зловісним голосом усе запитувало, чи пам'ятає він своє минуле, чи ні.

А він, до речі, і не пам'ятав. Не пам'ятав те, що було. Не пам'ятав, як опинився розп'ятим на великому плоскому валуні. Не пам'ятав навіть себе.

Чудовисько ж, переконавшись, що він нічого не пам'ятає, робив над ним дивні паси руками і поїв якоюсь мерзенною на смак рідиною. Можливо, саме від цього смаку Демісон знову провалювався в сон. І так відбувалося не один раз. З тією лише різницею, що з кожним пробудженням пам'ять поступово поверталася до нього - спочатку неясними розпливчастими картинками. Але з кожним разом його розум дедалі більше оживав. Єдине, що не змінювалося - це те, що його тіло було надійно прикуте до каменя, і те, що Демісон так і не пригадав, де встиг перейти дорогу своєму дивному мучителю.

Та одного разу він прокинувся від того, що хтось знімав з нього кайдани. Першим порухом чоловіка було вчепитися в глотку несподіваному "визволителю". Але, розплющивши очі, він втупився в до біса знайоме обличчя. Брат. Деніел.

Після коротких обіймів брати довго пробиралися лісом, уникаючи стежок і людних місць. Деніел пояснив Демісону, що йому довелося без дозволу місцевих правителів пробратися на чужу територію заради того, щоб звільнити його. Розповів про те, що їх, землян, не так вже й прихильно прийняла після аварії нова планета Ісіда і народи, що її населяють.  Повідав і те, що Демісон був важко поранений під час бою на зорельоті, і його довелося транспортувати в медичному саркофазі. І те, що мізерними знаннями землян не вдалося пробудити його. А за те, що Демісон ожив, потрібно дякувати місцевим магам.

Демісон слухав розповідь брата і дивувався - як так сталося, що їм, вінцю еволюції, доводиться рахуватися... Та що там, рахуватися - побоюватися місцевих аборигенів. Тих самих, які мали служити й поклонятися їм, землянам.

Так, за розмовами і похмурими роздумами, брати дійшли до, як з'ясувалося, останнього вцілілого літального шлюпа, який Деніел сховав у тіні скель.

А потім сталося непередбачене. Демісон уже увійшов у шлюп, Деніел же ще піднімався трапом, коли найближчі кущі розступилися, і з'явився абориген. Той самий, який прикував його до каменя і поїв дивною рідиною. Між його виставлених уперед долонь світилася кульова блискавка. Мить, і вона полетіла в спину Деніелу.

Демісон навіть не встиг нічого сказати, як брат прогнувся, розставивши широко руки, і втупився вперед скляними очима.

- Подбай про Капрісуель, - тільки й встиг вимовити Деніел перед тим, як упав на землю.

Демісон зорієнтувався дуже швидко.  Він не сумнівався, що абориген полював за ним, але переплутав його з братом. Колись, для того, щоб їх розрізняли, вони спеціально носили різні зачіски. Цього ж дня, відростивши буйні шевелюри, вони були схожі, як дві краплі води. Він швидко зачинив двері і кинувся в кабіну управління. Брата він любив, але жертвувати собою заради його тіла не збирався. Злітаючи, він бачив, як до бездиханного Деніела щодуху бігли кілька аборигенів.

- Ну що ж, така доля, - бурмотів він. - Ти став занадто м'яким, Деніел Огго. А виживають у цьому світі найсильніші. Я займу твоє місце, братику, і покажу цим аборигенам їхнє справжнє місце. І про Капрісуель подбаю. Обов'язково...

Дивлячись услід жінці, яка буквально тікала від нього, Демісон примружився - звісно, він подбає про дівчисько. На свій, звісно, розсуд. Тільки спочатку потрібно позбутися її упирьоника і всіх мутантів, які надто вже комфортно влаштувалися під крилом "чистих". А потім він займеться політикою... Час місцевим аборигенам дізнатися, хто головний у цьому світі. Зрозуміло, таким "божеством" він вважав себе і йому подібних.

А поки він збирався дізнатися, чого ж хочуть від нього посли таємничого народу. На жаль, ніхто з його офіцерів так до пуття про плем'я самандарців і не розповів, Деніел теж багато чого не встиг йому розповісти, і тепер йому доведеться викручуватися без додаткових підказок.

Демісон встав зі свого "трону" і зробив кілька кроків назустріч послам.

"Ці аборигени навіть не спромоглися відкрити свої обличчя", - презирливо думав Демісон. Але водночас його губ торкнулася ледь помітна "привітна" посмішка. 

Як виявилося, самандарці привезли з собою вельми коштовні дари - напої, тканини, рідкісні плоди, зброю, амулети й коштовності, і навіть кілька скакунів, що віддалено нагадували єдинорогів.

Демісон слухав, оглядав подарунки, з гідністю дякував, а сам мимоволі стискався, відчуваючи на собі чийсь уважний, колючий погляд, і терпляче чекав, коли ж посли перейдуть до найголовнішого - до того, що ж вони хочуть отримати за всі ці щедрі дари. А в тому, що вони чогось від нього хочуть, чоловік не сумнівався. Око за око - недоречно спливла в голові стара приказка, що не зовсім відповідає ситуації. І тут він виявив його - господаря погляду, що так турбував його.

Цей посол не відрізнявся від інших нічим - ні особливою статурою, ні одягом. Ось тільки цей погляд... Допитливий, недовірливий, і ніби сумнівний. Зустрівши погляд Демісона, посол примружив одне око. Демісон ледь утримався, щоб не смикнути плечем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍