Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

переходити у крик. — Ти це сказав, аби злякати мене. Я тобі ніколи не подобалася. Такого взагалі не може бути.

— Він застрелився, — тихо мовив Інгліш.

Коррін витріщилася на Ніка. До неї нарешті дійшло. Опустившись на диван, вона закрила лице руками і розплакалася.

Інгліш оглянув кімнату, підійшов до вишуканого секретера, що стояв біля стіни, й відчинив дверцята. Секретер був заповнений склянками і пляшками бренді з акуратно наклеєними ярличками. Інгліш налив у склянку і повернувся до Коррін.

— Випий.

Притиснувши склянку до її губ, Ніку таки вдалося влити в Коррін трохи бренді, перш ніж вона відштовхнула його руку.

— Рой застрелився? — Коррін підвела на нього очі.

Інгліш кивнув і швидко запитав, побачивши в її очах жах і приголомшення:

— Хтось може побути з тобою вночі? Ти не можеш залишатися тут сама.

— Але ж я зараз сама, — і сльози почали текти її обличчям, розмазуючи макіяж. — Ох, Рой! Рою! Як ти тільки міг? Чому залишив мене саму?

Цей дитячий надривистий плач непокоїв Інгліша. Він м’яко поклав руки їй на плечі, але жінка відкинула їх так люто, що чоловік злякано відсахнувся.

— Чому він застрелився? — Коррін дивилася на нього, вимагаючи якогось пояснення.

— Спробуй сьогодні викинути це з голови, — заспокійливо мовив Інгліш. — Хочеш, щоб я когось прислав до тебе? Наприклад, секретарку.

— Не хочу бачити ніяких секретарок, — вона нетвердо піднялася на ноги. — І тебе також. Ти вбив Роя! Якби ти був йому добрим братом, він би ніколи цього не зробив.

Інгліш настільки здивувався раптовістю такого повороту, що застиг, втупившись на жінку.

— Ти і твої гроші! — продовжила Коррін різким голосом. — Це все, що тебе цікавить. Ти не переймався долею Роя. Не хотів знати, як він. Коли Рой попросив у тебе допомоги, ти його вигнав. І тепер саме ти довів його до самогубства. Сподіваюся, тепер ти задоволений. Зекономив пару своїх брудних баксів. А зараз вимітайся. Навіть не думай прийти знову. Ненавиджу тебе!

— Ти не маєш права так говорити, — мовив тихо Нік. — Це — якась маячня. Якби я знав про неприємності Роя, то допоміг би йому. Але я нічого не знав.

— Ти нічого не хотів знати, адже це ти мав на увазі? — Коррін пронизливо схлипувала. — Останні півроку ти не спілкувався з Роєм. Коли він попросив позичити гроші, ти сказав, що не даси навіть долара. «Я допоміг би йому...», ага. Оце ти називаєш «я допоміг би йому»?

— Я завжди допомагав брату, навіть коли він вже залишив коледж, — почав Інгліш дедалі твердішим голосом. — А потім подумав, що йому вже пора ставати на ноги. Чи, може, Рой гадав, що я забезпечуватиму його все життя?

— Забирайся! — Коррін поштовхом відчинила двері. — Забирайся, щоб я тебе не бачила. І не сунь мені своїх брудних грошей, я не візьму ні цента. Усе, геть!

Інгліш безнадійно знизав плечима. Йому захотілося взяти за плечі цю малу ляльку й витрусити з неї трохи дурості, але він розумів, що шок і усвідомлення того, що її поведінка також частково спричинила самогубство Роя, стали причиною нападу неконтрольованої люті, через що Коррін потім буде дуже незручно. А ще Інгліш подумав, що тільки-но він піде, як вона розклеїться, тож йому не хотілося залишати жінку саму.

— Може, хтось... — почав він, але Коррін із криком підскочила.

— Геть! Геть! Не хочу твоєї допомоги чи твого утішання. Ти гірший за вбивцю. Забирайся!

Інгліш зрозумів, що це лиш марна трата часу, і вийшов за Коррін до холу. Відчиняючи вхідні двері, він почув її схлипування й озирнувся. Жінка лежала на дивані, обхопивши руками обличчя. Інгліш похитав головою, вагаючись, а тоді відчинив двері й попрямував доріжкою до машини.

4

Лейтенант Моріллі підвівся, коли до його кабінетика увійшов Інгліш. Слідчий, який сидів за іншим столом, вийшов, і Моріллі запропонував цей стілець Ніку.

— Радий, що ви завітали, містере Інгліш. Сідайте.

— Я можу скористатися телефоном, лейтенанте?

— Звичайно. Я повернуся за кілька хвилин — принесу результати балістичної експертизи.

— Ваші люди там прибрали?

— Так, усе готово, — запевнив Моріллі, прямуючи до дверей.

— Дякую.

Коли Моріллі зачинив за собою двері, Інгліш набрав номер телефону свого офісу. Слухавку підняла Лоїс Маршал.

— Хочу, аби ти поїхала до офісу мого брата й усе там оглянула, — попросив Інгліш. — Візьми із собою Гарі, їхати зараз ще не запізно для тебе? — він глянув на годинник, що показував п’ятнадцять по опівночі. — Це не має зайняти багато часу. Скажеш Гарі, щоби потім відвіз тебе додому.

— Без проблем, містере Інгліш, — відповіла Лоїс. — Що мені треба зробити?

— Переглянь документи. Подивися, чи там є якісь записи. Якщо так, привези їх завтра вранці до офісу. Та найважливіше — оціни обстановку. Зважаючи на місце, бізнес Роя мав бути успішним, я ж сам його купував для брата. Та за рік той усе розвалив, і я хочу з’ясувати, що пішло не так.

— Я подбаю про це, містере Інгліш.

— Молодець. Вибач, що змушую тебе затримуватися на роботі, але це терміново.

— Нічого страшного, містере Інгліш.

— Візьми із собою Гарі. Не хочу, щоби ти там була сама.

Повернувся Моріллі.

— Зачекай хвилинку, — Інгліш розвернувся до нього і запитав: — Ви зачинили там усе, коли йшли звідти?

Моріллі хитнув головою.

— Я залишив чергувати слідчого. Ключі — у верхній лівій шухляді стола.

Нік переказав цю інформацію Лоїс.

— Адреса — 1356, Сьома вулиця. Офіс на шостому поверсі. Називається «Детективна агенція „Тривога“».

Лоїс запевнила, що вирушає негайно, і закінчила розмову.

Інгліш поклав слухавку, дістав портсигар і запропонував сигару Моріллі. Коли вони обоє закурили, запитав лейтенанта:

— Це був його револьвер?

Моріллі кивнув.

— Я говорив із лікарем. Рана типова для самогубства. На револьвері є відбитки пальців вашого брата. Порох опалив йому обличчя з одного боку.

Нік задумливо кивнув.

— Як на мене, усе виглядає зрозумілим, а ви як гадаєте, містере Інгліш? — запитав Моріллі після короткої паузи.

Інгліш кивнув іще раз.

— Коли буде дізнання?

— О пів на дванадцяту завтра зранку. У нього була секретарка?

Інгліш знизав плечима.

— Не знаю. Можливо. Його дружина може сказати, але не тривожте її зараз —