Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

моєму внутрішньому вусі. Я сказала про це Локвудові, який ступав за мною, наче розпливчаста тінь.

— Холоднішає, — зауважив він.

То була правда. З кожним нашим кроком температура падала — від дев’яти градусів до семи, тоді до шести — на середині сходів. Я застебнула неслухняними пальцями куртку, сама тим часом дивлячись угору, в пітьму. Сходи були вузькі, тож вище від мене тут узагалі не було світла. Горішні кімнати будинку цілком поринули в морок. Мені шалено кортіло увімкнути ліхтарик, проте я затамувала це бажання — адже світло мене лише засліпить. Тримаючи руку на рапірі, я поволі піднімалася далі. Стукіт дедалі гучнішав, холодне повітря щипало шкіру.

Я піднімалася. Стукіт гучнішав. Зараз він скидався на несамовите дряпання. Температура впевнено падала: від шести градусів — до п’яти й нарешті до чотирьох.

Довкола розпливалася пітьма. Ліворуч білі перила вигинались на висоті моєї голови, нагадуючи ряд велетенських зубів.

Я підійшла до останньої сходинки, ступила на неї...

І стукіт відразу вщух.

Я знову поглянула на термометр: чотири градуси. На одинадцять градусів нижче, ніж у кухні. Моє дихання розходилось у повітрі легкою парою.

Ми були дуже близько.

Локвуд пройшов повз мене й на мить увімкнув ліхтарик, щоб озирнутись. Обклеєні шпалерами стіни, зачинені двері, мертва тиша. Вишивка у важких рямцях: вицвілі криві дитячі літери — «Дім, мій милий дім». Виконана багато років тому, коли будинки справді були милі й безпечні, й ніхто не вішав над ліжками дітей залізяки. До того, як з’явилася Проблема.

Коридор мав форму літери «Г» — з маленьким квадратним майданчиком, на якому ми стояли, й довгим відгалуженням, що вело вдалину, паралельно до сходів. Підлогу на другому поверсі було застелено полірованим паркетом. П’ятеро дверей розміщувались так: перші — праворуч від нас, другі — перед нами й ще троє — через проміжки вздовж відгалуження. Усі двері були замкнені. Ми з Локвудом стояли мовчки, довіряючи тільки власним очам і вухам.

— Нічого, — нарешті сказала я. — Тільки-но ми прийшли сюди, як стукіт ущух.

Локвуд відповів не одразу.

— Смертних Вогнів немає, — промовив він.

З його втомленого голосу я зрозуміла, що він теж відчуває тягар — той самий, дивний, від якого м’язи наливаються чавуном. Це трапляється, коли Гість поблизу.

— Що ж, леді — попереду, Люсі. Вибирай двері, — тихенько зітхнув Локвуд.

— Ні. Я вже вибирала двері тоді, в дитячому притулку. Ти пам’ятаєш, до чого це призвело.

— Але ж усе вдалося, хіба не так?

— Лише тому, що я вчасно відвернулась. Ну, гаразд, починаймо з отих. Тільки ти підеш перший.

Я вибрала найближчі двері — ті, що праворуч. Вони вели до нещодавно відремонтованої ванної кімнати. Сучасна плитка мерехтіла, жадібно ловлячи світло ліхтарика. Тут були велика біла ванна, умивальник і унітаз. У повітрі навіть пахтіло жасминовим милом. Ніхто з нас не знайшов тут нічого прикметного. Температура була така сама, як і в коридорі.

Локвуд відчинив наступні двері. За ними ховався просторий кабінет — у ньому панувало такий безлад, якого не знайти, мабуть, у цілому Лондоні. Світло ліхтарика натрапило на важкий дерев’яний письмовий стіл перед завішеним вікном. Стіл був майже похований під стосами паперів — вони, до речі, недоладно громадились по всій кімнаті. Ряд темних полиць, що займав три чверті дальньої стіни, зберігав хаотичні купи книжок. Решту простору займали шафи, а біля стола стояло старе, оббите шкірою крісло. Чути було слабенький запах, притаманний чоловікам: суміш лосьйону після гоління, віскі й тютюнового диму.

Ми страшенно змерзли. Термометр на моєму поясі показував два градуси.

Я тихенько прокралася повз паперові стоси й розсунула штори, піднявши в повітря щільну хмару пороху, що змусив мене закашляти. Кволе біле світло від сусідніх будинків перетинало садок — і тепер наповнювало кімнату.

Локвуд зацікавлено розглядав старий вичовганий килим на підлозі, штовхаючи його туди-сюди носаком черевика.

— Геть продавлений, — зауважив він. — Мабуть, слугував тут ліжком, аж поки пан Гоуп узяв на себе... — Не закінчивши думки, він стенув плечима й оглянув кабінет. — Може, він повернувся, щоб перебрати свої папери.

— Ось, — сказала я. — Тут Джерело. Відчуваєш, як холодно? А тягар? Ти ледве ворушиш язиком.

Локвуд кивнув:

— До того ж це місце, де пані Гоуп бачила ту саму «рухому фігуру».

Десь на першому поверсі гучно ляснули двері. Ми аж підстрибнули.

— Гадаю, ти маєш рацію, — сказав Локвуд. — Джерело саме тут Треба зробити тут коло.

— Стружками чи ланцюгами?

— Е-е, стружками. Стружками краще.

— Ти певен? Ще й на дев’яту не повернуло, а привид уже виявляє таку силу.

— Не таку... До того ж, хай там чого хоче пан Гоуп, я не можу повірити, що він повернувся з лихими намірами. Стружок більше ніж вистачить. А ще... — він завагався.

Я поглянула на нього:

— Що?

— Я забув ланцюги. Ні, не дивися так на мене! Що ти виробляєш своїми очима?

— Та забув ланцюги?! Локвуде!..

— Джордж узяв їх, щоб змастити, а я не перевірив, чи поклав він їх назад. Звичайно, це все Джордж винен... Та годі вже — дурниця. Вони ж нам не потрібні для такої роботи, авжеж? Краще порозкладай стружки, поки я огляну інші кімнати. Зустрінемося тут.

Я сказала б дещо більше, та мені бракувало часу. Я глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтись.

— Нічого, бувало й гірше, — нарешті сказала я. — Минулого разу ти теж отак тинявся — й замкнувся в туалеті.

— Це привид замкнув мене — я ж казав тобі!

— Еге ж, казав, хоч у тебе немає й крихти доказу...

Та він уже пішов.

Своє завдання я виконала швидко. Порозсувала кілька стосів запорошеного жовтого паперу по кутках, вивільнивши місце в центрі підлоги. Потім відтягла килим убік і розсипала залізні стружки колом — невеличким, щоб вистачило стружок. Це був найголовніший наш прихисток, куди ми могли б відступити в разі потреби, проте нам могли знадобитися ще декілька кіл — залежно від того, що ми тут знайдемо.

Я вийшла в коридор:

— Піду вниз, принесу ще заліза.

Локвудів голос озвався відлунням з найближчої спальні:

— Гаразд. І постав на вогонь чайник.

Я вирушила до сходів, поглянувши на відчинені двері до ванної. Коли я торкнулася перил, шкіру обдало холодом. Я завагалася, стоячи нагорі й старанно прислухаючись, а потім подалася вниз, освітлюючи ліхтариком вестибюль. Через кілька сходинок я почула