Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

1.3.

Так минув тиждень, і Айдас майже змирився. Звикся. Річ перестала заважати, хоч і відчувалася доволі холодною до шкіри, що було неприємно вночі під час сну, – вже краще холодні дівочі ноги під ковдрою, ніж ця дурничка. Особливо зараз відчувалося неприємо, коли осінь набирала обертів, заливаючи все дощами та зриваючи листя з дерев. 

– Маєш задуманий вигляд. Знайшов собі дівчину? – Селін, улюблена сестра, набридала йому розмовами, сидячи в його покоях. 

– Ні. Немає на це настрою. І часу. 

Вона була говіркою, незграбною, ненавиділа сукні, прислугу і часом – свого чоловіка. Часто приїздила в гості і рідко з нею було нудно. 

Вони увімкнули радіо, намагаючись піймати цікаву хвилю, що давалося досить складно пізнім вечором. 

– Навіть для інтрижки?

– Навіть для інтрижки. 

Сестра сіла на диванчик в кутку, дивлячись на старшого брата, який розпалював сигарету, сидячи на широкому підвіконні. 

– Чому?

– Інтрижка. Це щось літнє. Осінь не здається мені романтичною для побачень, восени не закохуються. 

– Як це не закохуються? Ти ж сам народився посеред літа! Найстарший. 

– Не думаю, що наші батьки закохалися восени, – він взагалі не думав, що вони були коли-небудь закохані, між ними лиш був статус, холодна повага. – Кохалися – так, це максимум. 

– Фу, – вона поморщила ніс. – Гаразд. А взимку? 

– Ну, може, – Айдас розсміявся, – може, знаєш, на Новий рік. 

– Я зрозуміла, до весни цікавих історій про жінок від тебе не почую. 

Просто зиркнув на Селін з-під лоба, поправляючи трохи довге чорне волосся, та прикусивши цигарку зубами. 

– Гаразд, годі пустих балачок, ходім, – дівчина поправила свою чорну сукню, чорні локони зачіски, перевірила макіяж і кивнула братові. 

– Навіщо цей марафет, уже ніч, і ніхто, крім мене, тебе зараз не бачитиме? 

– Агов, сьогодні мене ще чоловік бачитиме. 

Айдас кинув недопалок за вікно, накинув чорний піджак, плащ, слідував за сестрою, яка хутко цокала підборами по кахлях. Він обіцяв відвезти її додому до чоловіка, дівчина замість водія завжди обирала свого брата. Приїдь – забери її, потім – завези, де взяв. Весела рутина. 

Вони спустилися до гаража, і сестра, наче мала дитина в крамниці солодощів, обирала, в якій автівці хоче їхати додому. Майже щоразу це був чорний мерседес, бо вона обожнювала, що ця машина «дівчинка». 

Вони їхали до сусіднього міста – їхати аж до Орлеану зі столиці, і Айдас подумки вже порахував, що повернеться додому десь о першій ночі. 

Кермо було холодне, як чортячі роги, і чоловік розтер долоні, подмухав на пальці. 

Щоразу дорога вела його повз маєток Мії – щойно палої зіроньки. Величина територія, що, на диво, не втрачала свого блиску, незважаючи на єдину жительку. Цього разу він сповільнився, проїжджаючи, знову помітивши те саме одне єдине вікно, яке світилося… Ворота, як завжди, замкнені на кілька замків – вона, очевидно, боялася бути сама, поки прислуга спить. 

– Що там? – Селін виглянула у вікно авто. – А… Це ж її маєток, знову виглядає нещасно і самотньо. Ні музики, ні людей, ні гостей – одне вікно. Щоразу. 

– Ага, – кивнув. 

– Ти б хотів так жити? Сам. Один. 

– Не знаю, мабуть, це непогано, – потис плечима, натискаючи на газ. – Менше обов'язків перед всіма, менше конфліктів. Мабуть, радше так, ніж ні. 

– Я би не змогла, – голос сестри звучав сумно, – знаєш, може, чоловікам воно простіше. Але жінка завжди боїться бути сама. Чоловік що… прийшов, поїв і ліг спати. А жінка буде боятися тіней за вікном та кошмарних снів. Мені шкода її. 

– З нею все гаразд, вона ж не перший день сама. 

– Так тому мені й шкода її. Я б ні дня сама не залишалася! 

– Так ми ж не знаємо, може, вона не сама там. Чому всі такі впевнені в цьому? І перетворюють її на місцеву відьму-відлюдницю. 

– Ну, брате, після того, як ти розігнав повну залу… Вона там точно сама. Після цього вона точно нескоро вийде в люди. 

– Тобі так сильно шкода її? 

– Я не скажу тобі. 

– Чому?

– А раптом тебе совість почне гризти? Я вже й так багато наговорила. Живи собі без думок про неї. Те, що ти мусив зробити, вже зроблено, пісні мами, які вона так і не заспівала, поховані разом з нею. І хтозна, де вона знайшла ту пісню…

Пів року тому, коли Мія провела невелику презентацію пісень, які хотіла б заспівати в театрі, згадала про пісню з назвою «Спогад про незнайдене». Вона не уточнила деталей, але плітка дійшла до дому Рієн лише місяць тому, і Айдас впізнав назву. І найгірше, що зробило сімейство, це дістало зі склепу всі папери Меліти – пісні та ноти, щоб захистити честь матері. Серед них Айдас знайшов пісню, про яку говорила Мія, і готовий був знищити молоду артистку. Адже кожен в цій країні знав: Меліта заповіла поховати її невиконані пісні разом з нею. 

Хай навіть матір навчила Мію цієї пісні. Хай це навіть не крадіжка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍