Читати книгу - "Зібрання творів"

class="v">Од серця мовим…

А слово ж може задушить.

Чи станс слово,

Неначе кістка — не дихнуть,

Не продихнути.

Допоки слова не збагнуть,

Не перечути.

В словах не вихлюпни з грудей

Ти серця свого,

Котре під горло підійде

І мучить довго.

Бо в кожнім покрику гучнім,

У кожнім слові,

Ми наші мрії, наші дні

Згубить готов і…

Свої радіння і жалі,

Свої тривоги.

Велеречивих на землі

Рятуйте, боги.

* * *

Генерали завше дуже добрі

(бо ж поганий — що за генерал?).

Наш — і справедливий і хоробрий.

Кожному — за батька і за брата.

Захотів — зчинив тривогу-паніку.

Ні спочину хлопцям, ані сну.

Постіль — жужмом. І в пітьму нічну,

прихопивши зброю і лопатки,

речові мішки, уривки мрій —

тих, що при солдатськім узголов'ї…

Несемось, немов на безголов'я.

У шеренги вишикує крик

командирів — і пішли гасати

по яругах, по нічних стежках…

— Бадьоріше повертайтесь, братіки, —

генерал, зціпивши зуби, скаже.

Мов чорти, по груддях біжимо.

Візьмем сопку — то заробим грамоту.

Генерал — як батько для солдата.

Начебто за Богом живемо.

* * *

Коли на землю спадає тиша,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

Коли близ берега

тільки світло берегового крейсера

та жовчні очі чужих безсонь —

одне море хвилюється,

одне море не може спати,

мов доброволець,

котрий не знає,

як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,

ховаючись у тінь капіта —

лістичної сутності тамбережнього материка,

високе небо Аустерліца

чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,

а людські очі

виловлюють з цілого спектра,

ніби рибу, впійману на гачок,

окремі кольори.

В білому небі не видно зір.

Зорі — в чорному небі.

Коли на очі спадає сон.

і ми, потрапляючи в одну з облуд,

думаємо: поснув цілий всесвіт,

на планеті

квітневі брості

у глухі барабанять шиби,

карокорі сади

судомляться од земного крику,

затисненого в маленькі

отерплі кулачки,

до болю стислі.

Вишумовує море,

і повняться дерева

неспокоєм магми.

Коли на землю спадає тиша

яріючих мезозойських зір,

коли приморські кручі

затушовує ніч глуха,

коли близ берега

тільки світло чужих безсонь —

планета обертається

так лагідно,

як матері колишуть

приспане дитинча,

планета летить

своїм завороженим колом.

І тільки магма,

і тільки море,

і тільки сосни

побіля урвища

видають неспокій

благісної землі.

* * *

То — пантофлі? Довгий халат?

І собаку кімнатного?

І кохати — закабаляти?

Ах, ти така…

Хай щастить. Хай нас Бог простить.

Най нас чорт. Най нас чорні димове.

Відгорілося. Відкурілось.

Перетрушуймо попілець.

Із багать, із брунатних снів,

із довіри в обіруч —

в моногамію? Згага ж днів

повсякчасно мучить?

Прощавай. Мабуть, більше тебе

не побачу. Навіщо — бачити?

Лжива ладо! Швартуйся до берега,

де собака, халат і тапочки.

Розірвеш? Розметеш? — Ущент?

На лахміття? у клоччя? в друзки?

Обійдеться. Аби з очей —

то й із серця зникають друзі.

ВИРОБНИЧИЙ ОБРАЗОК

Робітники сіли обідати,

примостившись у цеховому подвір'ї.

Хто — на лаві, хто — на жорстві,

а хто — так-таки на землі в холодочку.

Дістають — той кефір,

той — ковбасу, той — редьку,

а той, сівши під зіржавілою акацією,

густо посолений хліба шмат.

Лектор лекцію розпочав

під дружній хрумкіт.

Говорив про поезію —

робітники мовчали.

Говорив про культ особи —

мовчали робітники.

Тільки булькало в пляшці,

в пересохлому горлі булькало.

Говорив про робочий клас.

А той сидів, солодко позіхаючи,

і слухняно чекав

кінця.

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Перший розділ

* * *

Куріють вигаслі багаття,

собаки виють до зірок,

а в річці місяць, мов латаття,

доріс до повні і розмок.

І в ртутній спеці фіолету

він невимовне довго чез,

лишившись тільки для прикмети,

як цятка сяєва небес.

Самотність аркою провисла

над райські кущі в пригри снів.

Шукай по них щасливі числа,

так, як раніше ти умів:

той день, як від земної тверді

найперше сонце відійшло,

і той, що мітить знаком смерті

ще нерозгадане число.

А ти іще посередині,

ще посередині твоє.

Отож, радій вечірній днині,

допоки в ребра серце б’є.

IX. 1967

* * *

Сиве небо обрієм пролилося.

Лиловіє Труханів острів.

І Дніпро у моїх очах,

катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе,

і не витримати,

за тамбережні гони

серця не виплескати.

Гримить радіо. Надсадне тріщать сороки.

Натужно здіймається автобус угору.

А ти відкритий — для всіх чотирьох вітрів,

відкритий, як шлюз,

з котрого

не витікає вода.

Жалами витягнулись трамваїв гальма.

Човен моторний, задерши ніс,

полишає чорну розбіглу тінь.

Баржа — під жовто-зеленими вогнями,

за баржею — жовтувата вода.

Вижовкни, світе мій,

споловій мою душу, ранній,

хай запізно омолодитись,

та зарано ще — старіти.

Вижовкни, світе мій,

від води і від берега вижовкни,

споловілим піском упади

на захмелену душу,

поки я, мов баржа, обважнений,

як шлюз з невитіклою водою,

поки пізні плавці на воді —

застряглими спогадами у горлі.

Бронзові, як жарини,

з давнини, з теміні упокореної

вихопляться