Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

поодинокими пасмами волосся. Хто бачив більше, стверджує, що його рука — обвуглена клешня, і якщо опинитися в межах її досяжності, можна прощатися з життям. Походження привида оповите здогадками і плітками. Подейкують, наче саме він спалив дитячий будинок на Горнсберґет, де й сам обгорів. До пекла його не впустили, тож тепер привид тиняється округою. А щоби спокутувати провину, інколи стає на захист знедолених.

У тверезого Франса Ґрю ніколи не виникало труднощів, коли виникала потреба зійти похилим подвір’ям униз, та зараз він п’яний, і його добряче заносить. Хай би як старався іти рівно, дорога від брами до вбиральні чомусь завжди петляє. Ґрю скочується в траву, де клята кропива так і лізе в усі проріхи і діри в панчохах. Франс традиційно мститься: робить крок назад, спускає штани, задирає сорочку і цілиться у кропиву, посилаючи до біса темну вбиральню з її роями мух. Хміль береже його від вечірнього холоду. Франс Ґрю сопе й відчуває полегшення. Із кожним роком він усе частіше виходить справити малу потребу, а спорожнити міхур стає щоразу важче. Кропива он досі мокра від його попереднього візиту, хоча, може, й не його, він же не один тут такий. Обтрусившись і заправившись, Франс ще якусь мить стоїть і роззирається довкола. Кам’яні халупи облізли, аж не віриться, що їм усього кількадесят років; їх збудували на пагорбі, спустошеному Великою пожежею 1759 року. Десь там, у проваллі за будинками, жовтіє від нечистот затока Ріддарф’єрден, що омиває острів Стадс­гольмен. Бодай би він провалився зі своїми розкішними палацами та вельможами, що позадирали носи й картавлять придворною французькою, у той час як Франсу ледве вистачає на вино, і то таке кисле, що аж рота зводить.

Франс уявляє, як брудна вода підіймається пишно оздоб­леними сходами; коричнева флотилія того, що потрапило до затоки із вбиралень, атакує розкіш. Розцяцьковані дами гублять перуки і захлинаються, а кавалери гугнявлять фальцетом, гойдаючись на гіллястих кришталевих люстрах. На цьому можна й не зупинятися, хай би Все­світній потоп накрив і цей схил, аби не вище за підлогу халупи Франса. Прощавайте, бродяги, повії та жебраки!

Франс зітхає, спершу з насолодою, а тоді зі зневірою, бо ця мрія така ж ефемерна, як і прекрасна. Млини досі мелють, скриплять і стукають, аж у голові гепає. А в хатах ще гірше — шум, гам, дітворня. Вся вона на одне лице, щой­но сховається за ріг — не відрізниш, хто де. Ловиш, кот­р­е перше попадеться під руку, і даєш прочуханки, щоби налякати решту.

Він кляне все, на чім світ стоїть, і чвалає назад до свого покою. Стара десь швендяє, треба буде її про всяк випадок віддубасити, як повернеться. Добре, що хоч можна спокійно пиячити далі, без ниття і дорікань про плату за житло та їжу.

Погойдуючись на кріслі із пляшкою в руках, Франс береться за старе: вкотре подумки прокручує текст промови на свій захист, у якій пояснює всі свої невдачі. Він присвятив цій праці не один рік, докладаючи не менших зусиль, ніж син пастора перед іспитом з катехизму. Задовольнившись результатом, думка перескакує до приємніших речей: яким було би життя, якби його шанували як належить. Франс уявляє кришталеві келихи з вином, устриці, родзинки, вафлі і красуню на колінах. А ще помсту кривдникам: усіх наклепників колесувати, вплести кінцівки у спиці колеса й поставити на видному місці поблизу бенкету.

Стукіт у двері. Яку ще біду сюди принесло? Франс пропускає грюкіт повз вуха і повертається до своїх справ. Раптом двері з тріском злітають із завіс, хтось хапає його за потилицю і жбурляє на сходи. Якби не розморене вином тіло, Франс уже скрутив би собі карк і переламав руки-­ноги. А так лиш трохи натовк боки, запоров чолом об поріг, вивалився надвір у вечірній весняний холод і закотився в гущу мокрої кропиви. Там він якийсь час незворушно лежить, сподіваючись, що нещастя щезне так само несподівано, як і з’явилося. Аж раптом між будинками лунає звук, знайомий Франсу, як власний голос: хтось відкорковує його пляшку. Стерпіти можна багато, але всьому є межа. Франс, похитуючись, підводиться, і повз його вухо зі свистом пролітає пляшка й покидає цей жорстокий світ, розбиваючись об стіну позаду. Чиясь лапа хапає його за волосся, валить з ніг і волочить по сирій землі.

Франс відсапується, кожен вдих боляче озивається в роз­квітлих на тілі синцях. Попереду хтось походжає туди-­сюди, у тьмяному світлі видно самі лише контури постаті із грубими кривими руками і зігнутою вперед шиєю на широких плечах. Франс Ґрю добре знає, коли тхне смаленим, тому не важко здогадатися, що все найгірше ще попереду. Повітря аж кипить від люті, фігура попереду напружена, наче якірний трос на кабестані. У паніці Франс перебирає всі можливі варіанти, й, щоб уторгувати кінцеву суму, починає з найм’якшого.

— Це тому, що я голосно хроплю? Ще й оці тонкі стіни…

— Мовчи!

Ґрю подумки перебирає своїх лихварів і навмання вибирає одного з них.

— Я би вже давно повернув Яну Трульозу з корчми «Останній гріш» позичені гроші, якби мене не підвели обставини. Я був певен, що Ян нічого не пам’ятатиме, бо він тоді був п’яний, як чіп.

— Стули пельку!

Голос глибокий і хрипкий, наче виходить із горлянки, непридатної для людської мови. Лише зараз Ґрю згадує про міські легенди, і картина разом складається. Цього разу монстр прийшов по нього. Тож Франс робить те, що йому наказано.

— Жінка, із якою ти ділиш ложе, має доньку від по­переднього шлюбу. Лотта Еріка, цього року їй виповниться тринадцять.

Франс неохоче киває.

— Ти пробрався в її ліжко. Дівчина роздерла тобі обличчя, і ти вигнав її з дому.

У Франса Ґрю відвисає щелепа, та він уже достатньо протверезів і готовий захищатися.

— Завтра Лотта Еріка повернеться. Якщо торкнешся до неї хоч пальцем, я згодую той палець свиням.

Постать наближається, присідає на відстані витягнутої руки, і Франс Ґрю не зводить очей зі свого брудного коліна, лиш би потім не бачити уві сні кошмарів із цим обличчям. Тверда, як кийок, рука дубасить його по нозі, Франс волає, як недорізаний.

— Якби моя воля, я би втихомирив тебе раз і назавжди — переламав би руки і ноги. Та не роблю цього з єдиної причини: маєш забезпечити Лотту Еріку їжею і житлом. На вихідні даватимеш дівчині кілька дрібних монет, що належатимуть тільки їй. Дбатимеш про неї, як про рідну доньку. Тільки заради дівчини відпускаю тебе із ­цілими ногами. Якщо щось трапиться, Лотта Еріка знає, як мене знайти. Якщо почую про хоч одне недобре слово, ми зустрінемося ще раз. Затямив?

— Але я…

— Роботи навколо вдосталь, хоча ти вважаєш її нижчою своєї гідності. Носити чавун на ваги, чистити стайні, розкидати гній. Справжній чоловік всякчас знайде роботу. Ти не завжди був таким непотрібом.

Від цих слів Франс приходить до тями й остаточно тверезіє. Він перебирає спогади, зіставляє голос і будову тіла. Поки він так сидить, монстр підводиться і рушає туди, де закінчуються будинки і відкривається дорога до Пульгемського шлюзу. Ґрю тамує подих, і в тиші зринає потрібний образ — обличчя та ім’я.

— Кардель! Мікель Кардель! Ти був на «Інґеборзі», а я на