Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

за шинквасом, нікого не було. Він був мігрантом із Керчу, й мені чомусь здавалося, що равканців чолов’яга недолюб­лює. А може, він просто вважав нас злодіями. Два тижні тому ми з’явилися тут брудні й загорнуті в лахміття, без жодного багажу і грошей, щоб заплатити комірне; єдине, що в нас було, — золота шпилька для волосся, і господар, мабуть, вирішив, що ми її вкрали. Утім, це не завадило йому здати нам вузеньке ліжко в кімнаті, яку ми ділили з шістьма іншими мешканцями.

Коли ми підійшли до шинкваса, він гупнув на стійку ключ від кімнати і посунув його до нас, не чекаючи, щоб ми озвалися. До ключа був причеплений вирізьблений шматочок курячої кістки. Чергова пікантна деталь.

Красномовними керчинськими словами, вивченими на борту «Ферргадера», Мал замовив карафку гарячої води, щоб помитися.

— Плати зверху, — буркнув господар.

Це був огрядний лисуватий чоловік з помаранчевими плямами від жування юрди на зубах. Я помітила, що він пітніє. Попри те, що днина була не надто тепла, чоловікова верхня губа вкрилася крапельками поту.

Попрямувавши до сходів на протилежному боці безлюдного шинку, я озирнулася на нього. Він продовжував дивитися на нас, примруживши схожі на намистинки очиці і склавши руки на грудях. Було в його вигляді щось таке, від чого в мене ще дужче напнулися нерви.

Біля сходів я на мить зупинилася.

— Ми цьому типові не надто подобаємося, — повідомила я Малові.

Хлопець уже підіймався сходами.

— Ні, а от наші грошенята йому неабияк до смаку. Утім, за кілька днів ми заберемося звідси.

Я відмахнулася він нервових думок. Сьогодні цілий день я якась боязка.

— Гаразд, — буркнула, підіймаючись назирці за Малом. — Та про всяк випадок, аби бути готовою, як сказати керчинською «ти засранець»?

— Єр вен азель.

— Серйозно?

Мал розреготався.

— Моряки найперше вчать тебе лайки.

Другий поверх пансіону був у значно гіршому стані, ніж приміщення внизу. Килим вицвілий і потертий, а у тьмяних коридорах смерділо капустою і тютюном. Всі двері до кімнат були зачинені, й, проходячи повз, ми не почули жодного звуку. Тиша була моторошною. Можливо, всі роз’їхалися кудись на цілий день. Світло лилося з єдиного вкритого кіптявою віконця в кінці коридору. Поки Мал порався з ключем, я кинула погляд крізь заляпану шибку на брички й карети, що гуркотіли внизу. На протилежному боці вулиці під балконом стояв якийсь чоловік і витріщався на пансіон. Він весь час смикав комір і рукави, наче одяг був новий і не дуже зручно сидів. Його погляд на мить зустрівся з моїм і рвучко смикнувся в інший бік.

Мене несподівано накрило хвилею страху.

— Мале, — прошепотіла я, тягнучись до нього.

Та було вже занадто пізно. Двері розчахнулися.

— Ні! — зойкнула я. Викинула вперед руки, і коридор залив водоспад сліпучого сяйва. А тоді мене схопили чиїсь грубі лапи, заламавши руки за спину. Хай як я борсалася і ко́палася, мене однаково затягнули до кімнати.

— Полегше, — озвався десь у кутку крижаний голос. — Мені неприємна думка, що доведеться так рано випатрати твого друга.

Здавалося, час уповільнився. Я бачила обшарпану кімнату з низькою стелею, потрісканий умивальник на побитому столику, в миршавому сонячному промінчику кружляла пилюка, до Малового горла притискалося гостре лезо ножа. Хлопець, який тримав його, вишкірився знайомою презирливою посмішкою. Іван. У кімнаті були й інші чоловіки та жінки. Усі були в обтислих пальтах і бриджах новоземських крамарів або робітників, але я впізнала кілька облич, знайомих із часів у лавах Другої армії. Вони були гришами. Позаду них, загорнувшись у темряву, на хисткому кріслі, немов на троні, величаво влаштувався Дарклінґ.

На мить усе в кімнаті змовкло й застигло. Я чула, як дихає Мал, як шурхають ноги. Чула, як десь на вулиці з кимось привітався чоловічий голос. Мій погляд немов прикипів до Дарклінґових рук — його довгі білі пальці спокійно влаштувалися на бильцях крісла. З’явилася дурнувата думка, що я ніколи раніше не бачила його в звичайному одязі.

Раптом на мене навалилася реальність. Невже ось так усе закінчиться? Без бою? Ніхто навіть не встигне вистрілити чи підвищити голос? Від люті й розчарування з моїх грудей вирвався схлип.

— Заберіть у неї пістоль і перевірте, чи немає іншої зброї, — м’яко наказав Дарклінґ.

Я відчула, як від мого стегна відірвали руку, що заспокійливо притискалася до нього, і з піхов на зап’ясті витягли кинджал.

— Я збираюся наказати їм відпустити тебе, — продовжив чоловік, коли мене обшукали, — з єдиною умовою: якщо ти хоча б рукою поворухнеш, Іван прикінчить трекера. Покажи, що ти мене зрозуміла.

Я заціпеніло кивнула.

Дарклінґ підняв палець, і чоловіки відпустили мене. Я мало не впала долілиць, а тоді застигла в центрі кімнати зі стиснутими в кулаки руками.

Моя сила дозволяла мені розітнути Дарклінґа навпіл. Дозволяла розчавити весь цей клятий будинок. Але Іван негайно перерізав би Малові горлянку.

— Як ти нас знайшов? — прохрипіла я.

— Ви залишили дуже коштовний слід, — озвався чоловік і ледаче кинув щось на стіл.

Я впізнала одну з золотих шпильок, які багато тижнів тому вплела мені у волосся Женя. Ми заплатили ними за рейс Справжнім Морем, за бричку до Кофтона і за жалюгідне, не зовсім позбавлене кліщів ліжко.

Дарклінґ підвівся, і повітря в кімнаті аж затріщало від дивної тривоги. Здавалося, гриші вичікувально затамували подих. Я відчула, що вони перелякані, й насторожилася. Дарклінґові посіпаки завжди ставилися до нього з обожнюванням і повагою, але це було щось новеньке. Навіть в Івана вираз був дещо хворобливий.