Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

А от ранок почався з галасу. Втомлений довгою дорогою, спекою та міцним вином, герцог пропустив світанок і прокинувся лише тоді, коли вулички селища почали заповнюватися приїжджими. Визирнувши у невеличке віконце своєї кімнати, Раймар здивовано присвиснув. Ловче перетворилося на справжній мурашник. Вбравшись у простий, але свіжий одяг, чоловік спустився униз та натрапив на схожу картину і в залі корчми. Хтось вимагав у корчмаря кімнату, хтось випивку, а хтось просто зав’язував нові знайомства. Перехопивши рознощицю, що протискувалася поряд, Раймар попросив сніданок та пішов углиб зали. Там, за непримітними дверима, була невеличка кімнатка для таких гостей, як герцог. Що ж, часами бути ясновельможним паном не так вже й погано.

Дівчина з’явилася не скоро. Проте принесла гарячу яєчню, багато бекону зі свіжим хлібом та печену картоплю. Раймару зараз не вистачало тільки кави, щоб стати абсолютно щасливим. Проте де ж її взяти в такій глушині?

- Звідки стільки людей? – запитав він у рознощиці, коли та вже збиралася вискочити у переповнений зал.

- Так свято ж, - розвела вона руками. – Хто подивитися приїхав, а хто і участь взяти.

- Я думав це тільки для місцевих.

- Колись було. Але всі хочуть благословення від жриці Олеандри. Кажуть, що в таких сім’ях народжуються діти.

- Тобто? – Раймар не зрозумів останню репліку.

- Ми люди прості, - знизала плечима дівчина. – Нам потрібні великі родини, здорові діти. А останні роки не у кожного двійко родиться навіть. А як родиться, то буває й не виживе. Біда, ясновельможний пане.

- Не знав, - чесно зізнався герцог.

- Бо ви з гарнонароджених. Вам сама магія помагає, а ми вже якось самі маємо про себе дбати.

Зрозумівши, що забагато бовкнула, рознощиця таки вискочила у зал та зникла поміж тлуму приїжджих. Раймар же залишився сидіти над сніданком. «Гарнонароджений»… Від цього простонародного слова в нього скоро око почне сіпатися. Селянам здавалося, що один тільки факт народження у аристократичній родині одразу робить твоє життя безтурботним. Аякже! Згадуючи події королівського відбору наречених, герцог навіть здригнувся. Все-таки яке ж це гидке відчуття, коли тебе поять приворотним зіллям! А дізнатися, що рідна сестра твого друга – це темна чаклунка, яка планувала захопити владу та знищити захисний бар’єр? Як вам таке? Більше того, шістнадцятирічне дівчисько мало намір піти у інші світи і, подібно поглиначам, підкорювати їх. Нащо? Відповідь, звичайно, лежала на поверхні. Усім насправді заправляла Фріґільда. На жаль, їй вдалося втекти. Але від Едвіна так просто не сховаєшся.

На Раймара ж чекало інше завдання. Він пообіцяв до завтра не чіпати місцеву знахарку. Проте можна поки що поговорити з місцевими, розпитати про потраплянку й Аду заодно. Власне цим герцог і займався залишок дня.

Щоправда його не покидала думка про спад народжуваності у селян. Чесно кажучи, Раймар майже не займався справами свого герцогства, тому не міг сказати, чи є така сама проблема й на його землях. Будучи скарбничим у королівської сім’ї, чоловік переклав частину своїх обов’язків на молодшого брата. Але пообіцяв собі, що як тільки-но зрозуміє, наскільки затримається в Ловчому, то обов’язково відправить йому листа . А також   герцогу, на чиїх землях він зараз знаходився.

Ближче до вечора усім жителям стало не до теревеньок. Ловче, як не крути, було лише селищем з вузькими вуличками, тому свято організували на великому полі при узліссі. Раймара, як почесного гостя, запросили стояти обабіч старости. Він в свою чергу разом з дружиною мав відведене місце на невисокому тільки-но збудованому підвищенні. Ельріка, що змусила гостя убратися в гарну червону сорочку, зараз пошепки пояснювала:

- З хвилини на хвилину з’явиться Ада. Більшість з приїжджих сподіваються дістати благословення від богині й створити до кінця року сім’ю. Та ви, мабуть, і так вже знаєте про все це.

- Чесно кажучи, я майже нічого не знаю про ваше свято.

Стурбований погляд Ельріки метнувся в бік гостя, проте вона не встигла нічого промовити. На підвищення піднялася знахарка. Мабуть, саме такою Раймар і уявляв її: стара, хоча й міцна на вигляд, з купою амулетів та пучками трав, прив’язаними до широкого шкіряного поясу. Проте їй вдалося частково здивувати його. Сиве волосся було заплетене в охайну зачіску, одяг же міг похизуватися не тільки своїм кольором, а й новизною. Ніякого тобі засмальцьованого сарафану сіро-бурого кольору. Ні, на знахарці була надягнута нехай проста, навіть сільська, але гарна зелена сукня з вишивкою. Найбільше Раймара здивувало обличчя літньої жінки. Він до сьогоднішнього дня навіть не підозрював, що маючи за плечами стільки десятків років, можна бути такою гарною. Так, Ада мала зморшки, але з легкістю могла переплюнути половину тутешніх дівчат. От дивина!

- Від імені богині Олеандри вітаю усіх присутніх. Нехай світло надії ніколи не згасає у ваших серцях, нехай доброта та вірність сповнюють ваші душі, а істинне кохання прокладає вам шлях до щастя. Слався, Олеандро!

- Слався, Олеандро! – хором повторив натовп.

Ада ще щось говорила, але Раймар не чув її слів через шепіт Ельріки:

- Ви хоч знаєте, що мусите взяти участь у обряді?

- Я? Ні, - нахмурився той. – Для чого?

- Всі нежонаті зобов’язані в сьогоднішній день віддати свою долю у руки Найпрозорливішої Олеандри! – схвильовано продовжувала шепотіти дружина старости. – Це непохитне правило. Якщо порушити його, то нам загрожує немилість богині.