Читати книгу - "Кораліна"

Кораліно... — обізвалася вона за хвильку. — Ти в жахливій небезпеці!

Міс Форсібілла пирхнула й відклала своє плетіння набік.

— Не треба дурощів, Квітню! Перестань страхати дівчинку. Очі тебе підводять. А передай-но мені ту чашку, дитино!

Кораліна понесла чашку до міс Форсібілли. Та уважно порозглядала чорне листя, похитала головою, тоді ще раз придивилася.

— Ой, люба! — нарешті заговорила вона. — Твоя правда була, Квітню. Дівчинка в небезпеці.

— Бачиш, Міріам! — переможно вигукнула міс Примула. — Мої очі добре бачать, як і колись...

— Але від чого мені небезпека? — запитала Кораліна.

Обидві старі панни непорозуміло витріщилися на неї.

— Цього чайне листя не сказало, — пояснила нарешті міс Примула. — Це листя не годиться для уточнень. Ні-ні. Воно застерігає про якісь загальні речі — нічого конкретного.

— Що ж мені тепер робити? — трохи стурбовано запитала Кораліна.

— Не вдягай зеленого у своїй гардеробній, — запропонувала міс Примула.

— Або не згадуй шотландських п’єс! — докинула і свої п’ять копійок міс Форсібілла.

Кораліна зчудувалася, чому так мало дорослих з її кола знайомих здатні на щось доладне. Чи, може, ось ці двоє не тямлять, що розмовляють із маленькою дівчинкою?

— І будь дуже, дуже обачна! — щиро застерегла міс Примула.

Вона підвелася зі свого крісла й пройшла до коминка. На коминковій полиці стояв невеличкий слоїк. Міс Примула зняла з нього накривку й почала діставати звідти дрібничку за дрібничкою: крихітну порцелянову качечку, наперсток, дивну мідну монетку, дві скріпки й, зрештою, камінчик із дірочкою посередині.

І подала Кораліні того продірявленого камінчика.

— Для чого це? — спитала Кораліна. Дірочка була наскрізна, а просвердлено її якраз посередині камінчика. Дівчинка піднесла камінчика навпроти вікна й подивилася в ту дірочку.

— Воно може стати в знадобі, — пояснила міс Примула. — Часом такі штучки бувають помічні проти напастей.

Кораліна одягла своє пальтечко, попрощалася з паннами Примулою й Форсібіллою, а також із псами, й вийшла надвір.

Туман висів собі, огорнувши будинок мов сліпотою. Дівчинка звільна ступала до східців, що вели до помешкання її родини, а тоді зупинилася й роззирнулася надовкола.

У цьому тумані — це ж був якийсь примарний світ. «Я в небезпеці?» — подумала собі Кораліна. Звучало це хвилююче. Ніби й не було в цьому слові чогось лихого. Яке там!

Кораліна зійшла східцями нагору, міцно стискаючи в кулачку свого нового камінчика.

Розділ 3

Наступного дня вже сяяло сонце, і мама повезла Кораліну до найближчого міста — обновити донечці її шкільний гардероб. Вони висадили тата біля залізничної станції: тато мав провештатися цілий день у Лондоні — треба, мовляв, побачитися з кількома людьми.

Кораліна помахала йому рукою:

— До побачення!

І вони з мамою пірнули в універмаг, підкупити одежі для школи.

Кораліна набачила рукавички з зеленим мерехтінням:

— Мамо, купи!

Але мама відмовилася це купити, набравши натомість білих шкарпеток, синіх шкільних колготок, а ще чотири сірі блузки й темно-сіру спідничку.

— Але ж, мамо, усі в школі мають сірі блузки і все таке, та ні в кого немає зелених рукавичок! Я була б одна-єдина з такими рукавичками!

Однак мама її не почула, бо саме розбалакалася з продавчинею. А предметом їхньої балачки став пуловер для Кораліни, і зійшлися дві жінки на тому, що найвигідніше буде взяти отой — страхітливо великий та мішкуватий, зате в ньому вміщалося стільки сподівань на те, що дитина до нього доросте, одне слово — пуловер на виріст.

Кораліна розчаровано поблукала геть, задивившись на виставку гумових чобіт, уподібнених до жаб, качок і кролів.

Потім вона приблукала знову.

— Кораліно! Ах, ось де ти! І де в дідька тебе носило?

— А мене були викрали прибульці, — розповіла Кораліна. — Прилетіли з космосу зі своїми променевими пістолями, а я їх обдурила: нацупила перуку, зареготала по-французьки — і втекла!

— Авжеж, люба. Слухай, я гадаю, тобі б іще пару пришпильок, і ти б ними обійшлася, чи не так?

— Не обійшлася б.

— Ну, скажімо, шість штук, для певності! — умовляла мама.

Кораліна промовчала.

Вже в машині, коли верталися додому, Кораліна поцікавилася:

— А що в тій, порожній квартирі?

— Не знаю. Либонь, нічого. На вигляд, певне, як і наша була, поки ми не в’їхали. Просто порожні кімнати.

— А як ти гадаєш, туди можна потрапити з нашого помешкання?

— Ні — якщо ти не вмієш проходити крізь цегляні мури, люба.

— О!

Прибули додому якраз на підобідок. Сяяло сонце, а день лишався холодний. Зазирнула Коралінина мама до холодильника і тільки й знайшла там, що одненького сумного помідорчика й шматочок сиру, порослого зеленню. А в хлібниці — сама-одна шкуринка.

— Краще я гайну до ближчих крамниць та куплю рибних паличок чи чогось такого, — сказала мама. — Хочеш зі мною?

— Ні, — відказала Кораліна.

— Твоя справа! — вирекла мама — і зникла. Але ні, ще повернулася: забула гаманця й ключі від машини. І тоді вже остаточно поїхала.

А на Кораліну насунула нудьга.

Погортала книжку, яку читала мама: про аборигенів у далеких краях. Як вони що день Божий беруть шматки білого шовку й малюють по них воском, тоді замочують ті шовки у фарбі, потім іще більше малюють по них воском і фарбують іще трохи, а тоді розтоплюють, змивають віск у гарячій воді, а насамкінець кидають такі-то вже прекрасні тканини у вогонь, аби все згоріло на попілець.

Кораліні такі дії видалися особливо безглуздими, але вона сподівалася, що тим людям такі дії приносять утіху.

Її нуд і досі був тут, а мама все ще не поверталася.

Кораліна підсунула крісло до кухонних дверей. Вилізла на спинку крісла й підняла руку: ще не дістала. Тоді злізла, принесла віника з комірчини. Знов видерлася на крісло й тепер уже, віником, таки дістала до кільця з ключами.

Брязь!

Дівчинка злізла з крісла, взяла ключі. Переможно усміхнулася! Тоді прихилила віника до стіни й подалася до вітальні.

Родина не користувалася вітальнею. Вона успадкувала ті меблі від Кораліниної бабусі — разом зі столиком для кави, шафкою, важкою скляною попільничкою та олійною картиною, що зображала вазу з фруктами. Кораліні до голови не вкладалося, як, навіщо комусь заманулось узяти й намалювати вазу з плодами. А так, коли не брати до уваги меблів, кімната була порожня: