Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

І це було б цікаво.

Загалом, найбільше Валад не любив, коли його ставили у безвихідні ситуації.

І, мабуть, тому зараз з такими труднощами стримував пориви давно мертвого хлопчика. Дуже хотілося піддатися і щось розламати. Можливо навіть весь цей світ. Тільки зусиль вже витрачених на його порятунок було шкода.

Тому слід було придумати щось інше. Причому, терміново. Поки три прекрасних елана не звели остаточно з розуму.

Захист розгорнувся легко і швидко, без жодної проблеми, що дуже не сподобалося Валаду. Він чомусь був впевнений що якщо не з’явилося проблем на початку, вони обов’язково будуть потім і це гірше. Про що розповідав всім підряд.

Слухачі зазвичай від нього відмахувалися, а деякі ще й нагадували, що грандіозний накопичувальний амулет, від якого власне і харчувався тепер цей захист, створити вдалося з проблемами. Що його двічі, фактично, переробляли. Що іще двох запасних магів, котрі зможуть проводити і використовувати енергію з нього, так і не знайшли досі. Та й деякі знайдені запасні були більш ніж сумнівні. Мрійлива Камена чого вартувала. Їй взагалі було страшно якусь силу довіряти.

Хоча Мікал стверджував, що у разі небезпеки вона стає зібраною, рішучою, безстрашною і діє якщо й неправильно, то хоча б не застигає переляканим кроликом.

З навчанням магів використанню сили з іншого світу теж були проблеми, але Валад вірив, що вони зникнуть із досвідом. Ну, або вдавав, що вірить.

А ось те, що відразу пішло як слід, чомусь не давало йому спокою.

— У мене передчуття, — похмуро казав Валад перед черговою мапою, розмальованою сіткою захисту та пофарбованою в зони впливу магів-провідників, яких вперто називав командирами. — У мене погане передчуття. А значить, або щось ми не врахували, і вся наша робота полетить до демонів у прірву. Або ми банально не встигли і хтось уже перебуває усередині цієї мережі. Хтось досить розумний, щоби зуміти себе не видати. Або досить сильний, щоб завдати шкоди, перш ніж його розірвуть на клаптики наші командири. І мені це дуже не подобається.

— Посилимо патрулі, будемо ще обережніші, перевіримо всіх приїжджих… Та хочеш, ми більше не пускатимемо на Головний острів біженців? Нехай селяться на інших, — запропонувала Кадмія.

— Хочу, — уперто сказав Валад і промимрив: — Хоча впевнений, що це вже не допоможе.

Кадмія сперечатися з ним не стала. Якщо чесно, цих біженців уже було стільки, що з ними міг з'явитися будь-хто. Їх, звичайно, перевіряли, але мало що? Ось на ту ж Ір'єну ніхто б уваги не звернув, якби не знали, що шукати. Дуже добре маскувалася.

— Треба попросити привидів подивитися, — задумливо сказав Каран.

— Треба, — погодився з ним Валад, а потім похмуро посміхнувся і додав: — Але мені все одно щось не подобається. Не могла ця зараза так просто взяти, розвернутися і не доставити жодної проблеми в процесі. Не на добро це.

— Може, самим щось зламати, щоби проблеми з'явилися? — стомлено спитала Ліїн, якій, якщо чесно, хотілося спати і літати, а не вислуховувати параноїдальні заяви Валада.

— Може, й зламати, — похмуро процідив блондин, обдарувавши її дивним поглядом. — А може, не ламати. Хіба що Мелані цю справу довірити. Вона вміє закликати успіх, раптом і цього разу спрацює?

Мелана обдарувала його недобрим поглядом, запідозривши, що він просто над усіма знущається. Псує всім настрій, бо в самого він не дуже.

Скотина стародавня.

І ламати ніхто нічого так і не став. Обмежившись патрулями, перевірками та привидами, відправленими шукати невідомо що серед біженців, котрі розбрелися по всьому острову.

А Валад похмуро бурмотів, що це вже не допоможе, бо вже пізно.

А від нього, на жаль, лише відмахувалися.

Три місяці тому.

Поки адмірал Доребі займався якимись дурницями у столиці, а якщо вірити чуткам, взагалі встиг там тихо і мирно померти, адмірал бол-Аборія часу не гаяв. Для початку він прибрав до рук кораблі зникшого конкурента, котрі залишалися біля золотоносних островів. Капітанів, кого вмовив, кого підкупив, а когось загубив посеред океану чи в болотах. Командам, як виявилося, взагалі не було особливої ​​справи до того, хто віддає їм накази, команди мріяли взяти участь у розділі незліченних скарбів.

Коли з першочерговими завданнями було покінчено, а з іншими претендентами на золото, після кількох боїв, укладені договори, нарешті, настав час зайнятися третіми претендентами, які чомусь вважали себе господарями островів і борцями незрозуміло з чим. Ці дурні навіть у смерть імператора Малена не повірили. І в чудовиськ, що падають з небес, вони не вірили, тим більше, у болота ці чудовиська чомусь не поспішали. Напевно, боялися драконів, що мешкали за неживими водами та скелями. Хоча ніхто цих драконів насправді не бачив.

Зате борці незрозуміло з чим справді вміли воювати в болотах, встигли запастися чорною кров'ю землі і в них були маги, хоч і погані, якщо вірити флотським. Незважаючи на це, придурки, що засіли в золотоносних болотах, встигли завдати чимало шкоди, що флоту адмірала бол-Аборії, що флотам тих, з ким він зумів домовитися про спільні дії і з ким уже встиг поділити золото. І час було цих щурів вигнати з їхніх укриттів і розчавити, як вони того заслуговують.

Бол-Аборія навіть випив за це трофейного вина, відібраного у піратів, які чомусь вирішили, що теж можуть претендувати на болота і золото. Потім він трохи помріяв про те, як позбудеться тимчасових союзників, які не перестали бути конкурентами. Уявив, як найме магів, які осушать частину боліт і можна буде побудувати на їхньому місці палац, причому такий, що навіть імператор позаздрить, хто б цим імператором на той час не був. А ось помріяти про те, як заявиться до столиці й відбере імператорський вінець у жалюгідного невдахи, який упустив золото, а разом із ним і владу, він уже не встиг. Тому що до його флоту підійшли невидимі кораблі.