Читати книгу - "Дружина Повелителя Демонів, Елісса Фенікс"

Глава 5. Гра в кішки-мишкиЗамок, сповнений тіней та магії

Замок Повелителя демонів вражав своїм розмахом. Він не був схожий на середньовічні фортеці, які малювала у своїй уяві Катя. Тут усе було одночасно величним і химерним: високі чорні вежі, що здіймалися вгору, наче пазурі древнього чудовиська, довгі коридори, прикрашені сріблястими гобеленами, які змінювали малюнки залежно від освітлення.

Стіни дихали магією — іноді їй здавалося, що вони пульсують разом із замком, наче живий організм. Світильники, що світилися холодним блакитним полум’ям, не мали ні масла, ні ґнотів — це була чиста енергія.

Сад, який Катя бачила з вікна, виявився ще більш дивним. Чорні троянди, що випромінювали слабке фіолетове сяйво, стояли серед дерев з пурпуровим листям. А в центрі саду — фонтан із темної води, яка текла повільно, немов ртуть.

Це місце було зачаровуючим і небезпечним водночас.

Але що лякало її найбільше — тиша.

Навіть уночі, коли вітер грався гілками дерев, не було чутно жодного звуку. Лише далекі крики якихось створінь розрізали безмовність, змушуючи серце стискатися.

Катя відчувала себе в пастці. Витонченій, розкішній, але все ж таки пастці.

Погляд Повелителя

Повелитель демонів стояв біля широкого вікна своїх покоїв, спостерігаючи за садом внизу. Він бачив, як його нова дружина повільно йшла доріжкою між трояндовими кущами, зупиняючись біля фонтану.

Вона була… гарна.

Але не так, як його коханки.

Ті були створені для спокуси — яскраві, граційні, з гострими посмішками, готовими як зачаровувати, так і знищувати.

Катерія… Вона була інакшою.

Її краса була м’якою, природною, не демонічною, а людською. Великі очі, у яких ще жевріла непокора, темне волосся, що спадало легкими хвилями. Вона не нагадувала небезпечну жрицю чи підступну відьму. Вона виглядала ніжною. Тендітною.

Але ж він знав, що це не так.

Вона не ховалася. Вона не виявляла страху. Вона сміливо зустрічала його погляд, хоч і знала, що він міг знищити її одним порухом пальців.

І це… було цікаво.

Він думав, що вона буде тихою, зляканою. Що вона змириться зі своєю долею і прийме її так, як годилося б благородній дівчині.

Але вона була непередбачуваною.

Вона могла стати проблемою.

Або… найцікавішою грою, яку він коли-небудь вів.

Зустріч у саду

Катя відчувала, що за нею стежать.

Це не було параноєю — вона відчувала цей погляд на собі, холодний, але уважний.

І вона не помилилася.

– Тобі подобається сад?

Його голос змусив її здригнутися. Він з’явився раптово, безшумно, наче сама тінь.

Катя обернулася і побачила його – високого, у чорному камзолі, що підкреслював його сильну статуру. Волосся, темне, як ніч, спадало на плечі, а очі…

Його очі завжди здавалися їй найстрашнішими. Вони ніби бачили її наскрізь.

– Він… незвичний, – відповіла вона, намагаючись тримати голос рівним.

Повелитель підійшов ближче.

– Він живий. Як і весь замок.

Катя мимоволі затримала подих.

Він був надто близько.

Вона відчувала його ауру – щось густе, тягуче, що випромінювало темну енергію. Це не був звичайний чоловік.

І все ж він не робив нічого, щоб залякати її.

Навпаки, його погляд був… зацікавленим.

– Я очікував, що ти залишишся у своїй кімнаті, – повільно сказав він. – Будеш вишивати. Чекати мого дозволу.

Катя стиснула губи.

– Я не така.

Повелитель усміхнувся краєчком губ.

– Так, я починаю це розуміти.

Він нахилив голову, спостерігаючи за нею.

– Ти боїшся мене?

Катя вдивилася в його очі.

– Я боюся вашої сили. Але не вас.

Повелитель схилив голову, ніби оцінюючи її відповідь.

– Цікаво, – пробурмотів він.

Катя відчула, що ця розмова була перевіркою.

І здається, вона пройшла її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍