Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— Володимир був цілком зібраний, сконцентрований.

Настільки сконцентрований, що не скористався шансом розбудити дітей і попрощатися. Лише попросив дружину пояснити їм, що сталося, і пообіцяв зателефонувати пізніше та проінструктувати щодо подальших дій.

— Ми й досі намагалися збагнути, — розповідала вона. — Ніколи не думали, що таке може трапитися, адже чутки про війну були лише чутками.

Звуки вибухів з вулиці виштовхнули подружжя у нову реальність, і для її усвідомлення обоє потребували часу, а не кількох хвилин нагорі сходів.

— Він більше не мав що сказати, — описувала мені пізніше Олена Зеленська цю розмову, одну з останніх, що їм випаде мати наодинці. — А я не знала, про що запитати.

* * *

Президент у кілька стрибків подолав відстань до кортежу, що вже очікував на під’їзній алеї. Металеві ворота відсунулися, водій вивів авто на оточену деревами дорогу крізь Конча-Заспу й попрямував на північ[9]. У цю ранню годину до міста їхали лише одиниці, а от рух у протилежному напрямку почав збільшуватися. Ті, кому вистачило щастя й завбачливості спакувати валізи й залити повний бак пального, намагалися покинути Київ, щойно почули вибухи. До полудня на всіх дорогах, що ведуть з міста, утворяться затори.

Наразі ж Зеленський їхав звичним шляхом до роботи трасою Е 40 попри знайомі місця: футбольне поле праворуч, церква із золотими банями ліворуч; на кожному повороті — рекламні щити з пропозиціями квартир у житлових кварталах. Він востаннє бачив ці пейзажі такими мирними, мости — неушкодженими й без блокпостів, дороги не захаращеними протитанковими їжаками та покорченим металом. За день-два Київ знов нагадуватиме фортецю, повернеться до стану облоги, який став невіддільною частиною його історії. Півтора тисячоліття імперії Європи воювали за це стародавнє місто на берегах Дніпра. Вікінги, османи, монголи, литовці, поляки — усі заявляли права на Київ, його осередки торгівлі й ученості, монастирі та кафедральні собори. Московити уперше спустошили місто у дванадцятому столітті. Тепер вдалися до чергової спроби.

Зеленський на задньому сидінні машини мовчав, не відводив погляду від телефона. Дзвінки й повідомлення йшли потоком, кортеж мчав крізь темряву. Одним із перших того ранку зателефонував Денис Монастирський[10] — друг і міністр внутрішніх справ, відповідальний за національну поліцію та прикордонну службу. Він був на два роки молодший за Зеленського, але вигляд мав старший та міцніший, з поставою професійного боксера. Останні три дні Монастирський спав у своєму кабінеті у Міністерстві, чекав на ознаки російського нападу, і тепер йому випало повідомити президента про початок.

Зеленський запитав, де саме, який напрямок для атаки обрав Кремль.

— Усі, — відповів Монастирський.

Всюди вздовж східного й північного кордонів ворожі сили обстрілювали українські позиції з артилерії, реактивних систем залпового вогню й літаків. Російські винищувачі пікірували на великі міста, націлені вивести з ладу українську протиповітряну оборону й запанувати в небі. У слухавці запала тиша. Президент потребував часу для сприйняття інформації. По хвилі він кинув фразу, яку Монастирський пам’ятатиме довго:

— Дайте їм відсіч.

Подібна впевненість, навіть при абсолютно нерівних шансах, завжди була сильною стороною Зеленського. Однак у той момент вона виглядала недоречною, мало не навіженою. Він знав, що Україні бракує засобів для відсічі. У найкращому випадку вдасться стримати росіян на кілька днів — і сподіватися, що військовому та політичному керівництву вистачить часу зорієнтуватися, мобілізувати ресурси й урятувати ті частини країни, які ворог не захопить у першу хвилю навали. Принаймні частина провини за сумний стан національної оборони падала на Зеленського — через його поведінку до вторгнення. Він багато тижнів применшував ризик повномасштабного вторгнення й запевняв народ, що все буде добре. Відкидав поради воєначальників призвати до війська всіх резервістів і використати їх для укріплення кордонів. Окрім катастрофи самого вторгнення, президенту ще доведеться зіткнутися з власною неспроможністю цю катастрофу передбачити. Утім, це прийде згодом. Наразі ж Зеленському випадало боротися з тим, що попереду, з російськими танками й воєнними літаками, з ракетами, що літають над українськими містами, врізаються в домівки його громадян, ховаючи їх під уламками.

Перші хвилини війни він згадує як низку роз’єднаних звуків і образів, часто тьмяних і ненадійних. Фрагменти, каже на них Зеленський:

— Деякі спогади приходять до мене уривчасто.

Того ранку він геть не сідав за кермо, проте мав враження, ніби веде авто на неймовірній швидкості, аж світ по боках розпливається. Він змусив себе не зважати.

— Це питання концентрації, — пояснював мені пізніше. — Якщо перемикаєш увагу на когось, хто біжить перед вітровим склом, світить ліхтарем, кричить, розмахує руками… або ж на голосну музику чи на веселу рекламу по радіо. якщо дозволиш цьому всьому відвернути увагу, тоді твої шанси дістатися куди треба — до проміжної мети, назвемо це так, — вони низькі. Не нульові, але дуже низькі.

Метою на ту мить було дістатися Офісу на вулиці Банковій, хоч там й було не найбезпечніше. Президентська резиденція розташована у центрі щільно забудованого району, в оточенні житлових будинків, людних кав’ярень і викладених бруківкою провулків з модними крамницями. З найближчих до кабінету Зеленського квартир можна кинути гранату йому у вікно. Він приїхав близько п’ятої ранку; як на цю годину, на вулицях було людно. Люди готувалися тікати, зносили до автомобілів валізи й домашніх улюбленців, пристібали дітей в автомобільних кріслах. Охоронці Зеленського не знали, чи не начинили російські диверсанти вибухівкою якийсь із запаркованих біля бордюру автомобілів. Резиденція у Конча-Заспі мала хоча б охоронний периметр і металеві ворота. Комплекс у центрі Києва таких заходів безпеки не мав, проте Зеленський наполягав на тому, щоб спочатку їхати сюди. Це осередок президентської влади, і всім своїм старшим помічникам і міністрам, що телефонували чи писали того ранку, Зеленський відповідав одне й те саме: «ЇДЬТЕ ДО ОФІСУ. ЗУСТРІНЕМОСЯ ТАМ».

* * *

Олексій Данілов, секретар[11] Ради національної безпеки і оборони, не потребував президентських указівок, куди їхати. Він, один з небагатьох посадовців з оточення Зеленського, вірив попередженням про неминуче вторгнення. Часом ця перспектива надихала його майже так само, як і лякала. У глибині душі Данілов вважав, що українці піднімуться на запеклу оборону, і хотів бути в її авангарді. Похмурий чоловік з помітним черевом і в окулярах на кінчику носа, Данілов у свої п’ятдесят дев’ять був більше ніж на десятиріччя старшим і куди досвідченішим у державних справах за більшість радників Зеленського, які часто закочували очі на судження Данілова — мов племінники на сентенції балакучого дядька. Звинувачувати їх було важко. Данілов, попри відсутність у нього військового звання, любив поводитися, наче немолодий партизанський командир, навіть придумав