Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

5. ПЕРШЕ ЗІТКНЕННЯ

Ніч у Зелених Полях спускалася повільно, обережно, мов боялася потривожити чиюсь тишу. Вікна сільських хат запалювалися по черзі, мов ноти на партитурі, створюючи незнайомий Андрієві, але приємний ритм.

Він провів вечір у кімнаті, яку йому виділила пані Стефа — сивочола жінка з лагідним голосом і очима, в яких читалась втома цілого покоління. Її будинок стояв на краю села, біля старої яблуні. Скрипка стояла на столі поруч із вікном, немов нагадування про те, що він тут не лише для того, щоб відпочити.

Всю ніч Андрій не міг забути ту дівчину. Її гру. Її очі. Її холодний, рішучий голос. Вона грала так, як не грав ніхто. Не з технікою, не з амбіцією — з серцем. І саме тому це було так болісно.

Ранок прийшов із запахом свіжого хліба та сирої землі. Андрій вийшов у сад, сподіваючись побачити ту саму постать, але замість неї зустрів мовчання. Тоді, не витримавши, вирушив до філармонії, яку згадувалося в листі.

Будівля виявилася старою, облізлою, з поламаними вікнами і дверима, що скрипіли, як старий акордеон. Але щось у ній жило. Можливо, пам’ять. Можливо, мрія.

І саме там він знову її побачив.

Марта стояла біля вікна, знову зі скрипкою. Цього разу вона грала якусь сумну мелодію, схожу на колискову. Вона не помітила, як він зайшов. Її пальці ковзали по струнах з дивною легкістю.

— Ви знову за мною стежите? — пролунало раптово, різко.

Андрій здригнувся. Її голос був, як лезо — холодний і точний.

— Ні. Просто... шукав філармонію. — Він говорив тихо, не бажаючи конфлікту.

— Ну, ви її знайшли. Але тут більше нічого нема. Лише пил і спогади. — Вона поклала скрипку назад у футляр, ніби завершила не тільки гру, а й розмову.

— Це неправда. Музика ще живе тут. Я чув її.

— Це не музика, це — моя самотність. І вона не для публіки.

Він зробив крок уперед, намагаючись зрозуміти, звідки в ній стільки болю.

— Можливо, саме це й робить її справжньою.

Вона подивилась на нього. Її очі не були ворожими — лише втомленими, сповненими недовіри.

— Ви композитор, так? Вас сюди надіслали вчити. Але я не потребую вчителя.

— Я теж думав, що мені вже нічого не треба, — відповів Андрій, і в його голосі було більше щирості, ніж він сам очікував.

Вони мовчали. Між ними стояли слова, які ще не народилися, і минуле, яке ще не відпустило.

— Не витрачайте час, — кинула вона на прощання і пішла, залишивши його самого в залі з облупленими стінами та луною її слів.

Андрій стояв, дивлячись услід. Це було їхнє перше зіткнення. Гостре, болісне, справжнє. І, можливо, — початок чогось більшого.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍