Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

барона, і нема сумнівів: уже звинуватили. Але ж на місці опинилася також особа, до якої в поліції та особливо у жандармів накопичилася купа запитань. Через те Платона мусили крутити вже, негайно, не давати продихнути.

Та все, що відбувається, має інший бік. Який більше стосується особисто Чечеля.

Ніхто з численних ворогів жодним чином не прив’язував його до справи фон Шлессерів. Він вплутався випадково. І якби не знайшов — так само випадково! — листа для Марії, не сидів би у тюрмі, не нюхав сморід і не давився глевкою кашею.

Навряд чи його становище покращало б, якби про подвійне вбивство дізнався, нудячись у замку й вибудовуючи дедуктивні комбінації.

Навпаки.

Чечель отримав, раніше чи пізніше, але саме сьогодні доказ, котрий виводив із тіні Ніколу Садовського.

Немає мотиву.

Тобто напевне є — але невідомо, чим не догодили Нікі, пригрітому в домі барона фон Шлессера, благодійники. І зокрема Марія. Їй тепер тюрма, не відкрутиться.

А Платона треба було вивести з гри.

Купити.

Здати жандармам, знайшовши привід.

Від Садовського після прокрученої сьогодні комбінації можна чекати чого завгодно. Хтозна, раптом тут, у тюрмі, Чечелю випала нагода трохи пожити. І спробувати поборотися.

За себе.

І трошки — за Марію.

Хай там як, не любив Платон, коли когось судили несправедливо.

Ранок почався з пайки хліба й ледь теплого чаю.

Тримали в кайданках усю ніч, та Чечель уже не обурювався. Призвичаївся, як і до огидних запахів, якими просякли тюремні стіни. Підкріпившись, готувався знову вимагати уваги до своєї особи. Та його випередили: десь за півгодини після сніданку прийшов наглядач, із ним — двоє городових із конвойної служби. Побачивши сумних вусатих, тому майже однакових із вигляду дядьків, Платон не стримав сумної посмішки. Жоден із них не хотів виконувати цю роботу, додаткову, за яку мало платили й до якої залучали тих, хто вже був вільний від основної служби. Тож супроводжували конвойні в’язнів із виразом страшенної нудьги на лицях, ненавидячи підопічних уже за те, що змушені були підкорятися начальству замість законно відпочивати.

Колись наївний Чечель спробував звернути увагу поліційного керівництва на цей прикрий факт. В’язні часто тікали, бо конвой не мав мотивації гарно їх стерегти. «Потрібна окрема, спеціально навчена служба», — писав Платон, вдаючись мало не до високого штилю. У відповідь його викликали, вставили добрячого ґнота й звеліли зосередитися на основній службі. Тобто ловити вбивць, ґвалтівників, грабіжників та іншу наволоч. Провадити слідство, судити й охороняти на царській службі є кому.

...Нарешті зняли кайданки. Вивели, провели до перукаря. Тут дали змогу нормально вмитися теплою водою, навіть видали шматочок мила, причому звеліли роздягнутися до пояса й обмити також тулуб. Платон мовчки знизав плечима. Усе одно вдягати доведеться той самий, просмерділий в’язницею одяг. Проте не заперечував, виконав усе, і не без задоволення.

Перукар сам причесав арештанта гребінцем. Показав дзеркало, ніби від Чечелевої думки про його майстерність щось залежало. Витер долоні об фартух, даючи зрозуміти: усе, справу зроблено.

Причину дійства Чечель зрозумів, коли городові провели його кількома коридорами й сходовими проймами та поставили перед важкими білими дверима. Один конвойний кашлянув. Другий — чемно постукав.

— Так, — почулося зсередини.

Переступивши поріг, Платон побачив казенний кабінет, чистий, побілений вапном. З меблів — стіл, на якому були тільки каламар і тонка тека. Над столом — портрет імператора. За столом, у статському, скромному як на посаду вбранні — начальник київської поліції Микола Голубович власною персоною. Сидів рівно. Не підвівся назустріч. Чого ж, забагато честі. Хіба начепив круглі окуляри, які блиснули на сонці, глянув на Платона поверх скелець.

— Яка честь. Бажаю здоров’я, ваше превосходительство. — Чечель позначив чемний уклін, як того вимагав табель про ранги.

За спиною зачинилися двері.

— Не блазнюй, синку. Ти загрався і догрався. Бач, куди занесло, у які палестини. Сядь. — Начальник поліції кивнув на ослін, прикручений до підлоги.

— Я людина проста. Стоятиму.

— Ще постоїш. На лаві підсудних.

— Варто питати, за що?

— За те саме. Сядь, кажу. Слово честі, Платоне Яковичу, нема в мене для твоєї персони аж так багато часу. Не прибіднюйся, не така вона й проста.

— Дякую за високу оцінку.

— Але горе з розуму — це про тебе, Чечель. Ну, хочеш — стовбич.

Платон присів на ослін. Розправив плечі. Спершу склав руки на колінах, мов школяр. Одразу передумав, поклав ногу на ногу, руки сплів на грудях.

— До ваших послуг, ваше превосходительство.

— Не блазнюй, — повторив Голубович. — Читав, як учився в своєму Ніжині, комедію пана Грибоєдова? Ту, де про горе з розуму?

— До чого тут Грибоєдов?

— Бо про тебе написав. І таких, як ти. З розуму маєте горе. Собі найперше.

— Не розумію.

— Все ти розумієш.

Голубович витягнув із кишені круглу бляшанку монпансьє. Підчепив нігтем кришку. Виколупав неправильної форми льодяник, кинув до рота, посмоктав, плямкаючи.

— Курити заборонили. Навіть пити, уявляєш? Моя мосьпані клопочеться, на води до П’ятигорська тягне. А краще, каже, в Баден-Баден. — Міцні зуби розгризли цукерку, захрумтіли скалками. — Тільки мені з такими, як ти, довго в смолі варитися.

— Дозвольте запитання.

— Кажи. Ми тут без дурних протоколів.

— Михайле Архиповичу, чому я тут? Бо застукали у квартирі Варвари фон Шлессер, Царство їй Небесне? Треба з’ясувати, як і чому я там опинився? Мене підозрюють у вбивстві, в одному чи кількох? Уже хай записують зізнання, щиросердні. Був учора в Липках, на квартирі Василя фон Шлессера. Двірник може мене впізнати, я приїхав на автомобілі. Застав господаря мертвим. Звелів викликати поліцію. Помчав на Поділ, думав — встигну. Не встиг, Варвару теж убили, отруїли. І рятувати треба молодшого, Марка. Коли він ще живий, звісно.

Випаливши все одним духом, Чечель помітив: обличчя начальника поліції не відбивало жодних емоцій. Так, ніби Платон говорив не до нього, а до тюремної стіни.

— Михайле Архиповичу! Родину фон Шлессерів планомірно труїть на смерть ціанідом управитель. Покійний барон пригрів змію. Я можу довести це!

— Не треба. — Голубович взяв з бляшанки інший льодяник, покрутив між пучками, наче пробуючи на міцність. — Люди чули, як ти кричав щось про пана Садовського. Навіщо йому вбивати родину своїх благодійників — не знаю. І не хочу знати, бо се дурне. Краще ти, — він націлив на Платона пальця, поклавши льодяник назад у коробку, — ти, Чечелю, поясни мені, що тобі особисто зробив Садовський.