Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— Ні чорта.

— Ви не там шукаєте, Самковський, — підсумував шеф, — ходімо разом поснідаємо і дещо обговоримо...

XI

Берлін

10.11.1905

Статс-секретар Франк фон Гарпе з незрозумілих причин нервувався. Чоло вкривалося холодним потом, а руки дрібно тремтіли. Сотню разів, виконуючи службові обов’язки, він бував на прийомі в російського амбасадора, і от саме сьогодні йому не вдавалося привести себе до звичної врівноваженої кондиції. Добра цигарка мала б заспокоїти, тому він попросив візника зупинитися раніше. Пішки до амбасади залишалося не більше чверті години, при тому, що в запасі фон Гарпе мав добрих сорок хвилин. Вийшовши на Унтер-ден-Лінден, він закурив і поволі продовжив рух до своєї цілі. Цигарка дійсно допомогла: руки перестали тремтіти, а думки проясніли.

— Все буде гаразд, — промовив він сам до себе, — скоро ця чортівня закінчиться.

Величезний бароковий будинок Посольства Російської імперії височів посеред Пруської столиці, наче фортеця, яку оточували величаві пожовклі дерева. Він міг видатись і клином, який міцно врізався в центральну алею Берліна, розколюючи її навпіл. Бо для мешканців столиці існували дві Унтер-ден-Лінден: перша — до цього будинку, друга — та, що тягнулася поза ним.

Статс-секретаря фон Гарпе прийняли одразу в призначений час. У просторому кабінеті з велетенським портретом російського імператора і штандартами його імперії гостя зустрів посол, його превосходительство дійсний таємний радник[48] Ніколай Остен-Сакен. Це був дрібний миршавий чоловічок із чималими бакенбардами, які сягали до самих тризіркових петлиць на його мундирі. Ці бакенбарди, а також рясний шерег медалей на його грудях, вочевидь, мали на меті компенсувати недоліки його статури. Остен-Сакену вже було за сімдесят, але погляд його все ще залишався хитрющим, а розум непомутнілим.

— Радий, що змогли приїхати, дорогий фон Гарпе, — звернувся він до гостя французькою, — зізнатися, ми нетерпляче вас чекали.

Говорячи «ми», посол, мабуть, мав на увазі себе і Ніколая II, який зиркав на них зі стіни.

— Відклав усі справи, — відповів гість, — не може бути нічого важливішого, аніж добрі стосунки наших імперій.

Його французька була дещо грубуватою, спотвореною сильним німецьким акцентом. Та що вдієш, коли за цілий десяток років служби в Берліні Остен-Сакен так і не зумів вивчити німецької.

— Виглядаєте змученим, — співчутливо сказав він статс-секретарю і знаком запропонував сісти.

— Все ніяк не виберуся на відпочинок, — розвів руками той, — якби знав колись, що державна служба — це скажені скачки, де нам відведено роль коней, ніколи б на неї не погодився. Краще б вивчився на інженера.

— Це все тутешній клімат! Я вас, здається, вже запрошував до нас у Карелію, — нагадав посол, — приїжджайте. Риболовля, полювання, свіже повітря і наша російська гостинність... Коли повернетесь, себе не впізнаєте.

— Щиро вдячний, ваше превосходительство, як тільки справи трохи відпустять, обов’язково запланую.

— Атож. Хто-хто, а я добре знаю, що деякі з них вас тримають тут міцно, мов собачі зуби...

Тон, яким говорив посол, раптом різко змінився і став крижаним. Схопившись з місця, коротун почав нервово ходити кабінетом.

Фон Гарпе зрозумів, що тепер вони перейдуть врешті до теми їхньої зустрічі. Остен-Сакен несподівано зупинився й пронизав його поглядом.

— Чи знаєте ви, що в Позені сталося з графом Дємідовим? — запитав посол.

— Чув, що його вбили, — незворушно відповів статс-секретар.

— Не просто вбили, дорогий фон Гарпе, по-звірячому вбили, — виправив росіянин, — цілий загін озброєних до зубів зарізяк увірвався на засідання його... братства й за кілька секунд розстріляв сердегу майже впритул. А потім для певності перерізали горло... Цей ваш Вінкель не знає міри.

— Він переконаний, що Дємідов був винен у всіх тих смертях, — зазначив статс-секретар.

Посол відвернувся і втупив погляд у свого імператора.

— Наш любий граф був трохи несповна розуму. Одному Богу відомо, що за ідеї знайшли притулок в його бідолашній голові... — промовив Остен-Сакен. — Але ж він був росіянином, відданим батьківщині всім серцем. Ми виказували йому деяке покровительство, ви знаєте. А тому й оплакуємо його смерть. Тим більше, ми обоє — чи не так, дорогий фон Гарпе? — знаємо, що ніякий він не убивця...

Статс-секретар спохмурнів.

— Хотів би зазначити, що Німецька держава все ж має що закинути покійному графу, — сказав він, — є й інші смерті, які залишаться на його совісті. І тому добре, що таємна переписка вашого превосходительства за велінням випадку потрапила саме в мої руки. Хтось інший навряд чи знищив би її, як це зробив я. Аркуш за аркушем...

— Гаразд, я не про це, — нетерпляче перебив посол.

Росіянин відвів погляд від портрета й подивився на співрозмовника. Видно було, що попри таке неприємне нагадування, в його старечій голові зародилася раптова втішна думка.

— Хоча, якщо на покійника у Позені повісили всіх собак, то це означає подальшу тишу, чи не так? — сказав він вже спокійніше. — Убивцю більше не шукають, а отже, можна розраховувати на status quo. Ми не пред’являтимемо жодних претензій з приводу смерті графа. Хіба що висловимо сподівання, що винних буде покарано, — звична річ у таких справах. Взамін за це Богом благословенна Пруссія не буде переслідувати російських підданих, які так чи інакше пов’язані з нашою амбасадою. І з вами, фон Гарпе, продовжимо співпрацювати, як і раніше... Погоджуєтесь?

— Обов’язок велить мені відповісти «так», ваше превосходительство, — сказав той.

— От і прекрасно... Як у нас кажуть, «Быть по сему!».

XII

Позен

11.11.1905

Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович поволі підіймався готельними сходами. Номер Вінкель, як завжди у «Великій Пруссії», зняв на четвертому поверсі. Ніхто ніколи не смів йому відмовити й поселити в іншу кімнату. Це навіть добре, бо зі свого вікна постоялець не бачив готельного входу. Ані головного, ані запасних. Отже, й не міг помітити, що біля кожного з них чергувало по кілька озброєних солдатів. Фішер не хотів, щоб комісар ішов до Вінкеля сам, але той тільки відмахнувся. Зрештою, досі мав при собі незаконно купленого пістолета і за життя зустрічав багато таких, як цей позенський мафіозі.

П’ятеро перебраних на готельних носіїв поліціянтів чергувало на останній секції сходів. О, так! Сьогодні в них буде знаменний день.

Дійшовши до потрібних дверей, комісар постукав.

— Якого біса? — долинуло зсередини.

— Готельна обслуга, — відказав чоловік.