Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

class="p1">– Так, один чоловік убив тут свою дружину кілька років тому. Ми про це дізналися вже після переїзду. Батько каже, що привиди – повна нісенітниця, але я… навіть не знаю.

Мортімер почав швидко метикувати.

– Скажіть мені, – запитав він діловим тоном, – убивство вчинили в тій кімнаті, де я ночував?

– Нічого про це не знаю, – сказала Шарлотта.

– Цікаво… – мовив Мортімер, частково до себе. – Так, це цілком могло бути.

Шарлотта подивилася на нього з подивом.

– Міс Дінсмід, – м’яко запитав Мортімер, – у вас були колись підстави вважати, що ви – медіум?

Вона втупилася в нього.

– Гадаю, це ви написали «S.O.S.» минулого вечора, – стримано сказав він. – О! Зовсім несвідомо, звісно. Злочин, так би мовити, отруює атмосферу. Сприйнятливі люди, як-от ви, можуть діяти схожим чином. Ви передаєте відчуття та враження жертви. Припустімо, багато років тому вона написала «S.O.S.» на столику, і тепер ви підсвідомо відтворили її дії.

Обличчя Шарлотти прояснилося.

– Розумію, – сказала вона. – Гадаєте, це і є пояснення?

Її покликали з дому, і дівчина пішла до будинку, залишивши Мортімера тинятися туди-сюди садовою стежкою. Чи задовольнило його власне пояснення? Чи буди взяті до уваги всі факти, відомі йому? Хіба пояснювало воно ту тривогу, яку він відчув, щойно увійшов у будинок минулого вечора?

Можливо, та все ж чоловіка не полишало дивне відчуття, начебто його раптова поява викликала в господарів щось надто схоже на переляк. Він подумав: «Не треба занадто захоплюватись екстрасенсорними поясненнями. Це, можливо, підходить для Шарлотти, та не для решти сім’ї. Моя поява сполошила їх усіх – усіх, окрім Джонні. Що б тут не відбувалося, Джонні не має з цим нічого спільного».

Він був абсолютно впевнений у цьому, дивно, але сам не розумів чому.

У той момент з будинку вийшов Джонні й підійшов до гостя.

– Сніданок готовий, – сором’язливо сказав він. – Ви йдете?

Мортімер помітив, що руки хлопчика вкриті плямами. Джонні відчув його погляд і розсміявся винувато.

– Я вічно працюю з реактивами, знаєте, – сказав хлопець. – Іноді це доводить тата до сказу. Він хоче, щоб я працював у будівельній галузі, а я прагну мати справу з хімією, проводити наукові дослідження.

У вікні перед ними з’явився містер Дінсмід. Його широке життєрадісне усміхнене обличчя й увесь вигляд загалом знову пробудили підозри та неприязнь Мортімера. Місіс Дінсмід уже сиділа за столом. Вона привіталася з гостем своїм безбарвним голосом, і в того знову склалося враження, що з якоїсь причини жінка боялася його.

Останньою прийшла Магдалена. Вона кивнула Мортімеру й сіла навпроти.

– Ви добре спали? – раптом запитала вона. – Ліжко було зручне?

Вона дивилася на нього вичікувально, і коли він ґречно відповів «так», то помітив, як на її обличчі промайнув вираз розчарування. Цікаво, якої відповіді вона очікувала…

Гість повернувся до господаря.

– Схоже, ваш син захоплюється хімією, – увічливо зауважив він.

Пролунав дзенькіт. Місіс Дінсмід упустила чашку.

– Ну ж бо, Меґґі, спокійно, – сказав їй чоловік.

Мортімеру здалося, що в голосі господаря пролунало чи то застереження, чи докір. Містер Дінсмід повернувся до гостя й невимушено заговорив про переваги будівельної галузі й про те, що молодим людям не можна дозволяти переступати через себе.

Після сніданку Мортімер вийшов у сад і закурив. Наближався час, коли він мав покинути будинок. Прихисток на одну ніч – то одна справа, а от залишитися довше без вагомої на те причини… А яку причину можна придумати? Він ніяк не хотів від’їжджати.

Обдумуючи все це знову й знову, Клівленд звернув на стежку, що вела до задньої частини будинку. Завдяки гумовій підошві черевиків ішов він майже нечутно. Проходячи повз кухонне вікно, Мортімер почув фразу Дінсміда, і ці слова відразу привернули його увагу.

– То значна сума грошей.

Місіс Дінсмід щось відповіла. Мортімер не розібрав її тихих слів, але містер Дінсмід продовжив:

– Рахуй, шістдесят тисяч фунтів, як казав адвокат.

Мортімер не збирався підслуховувати розмови, тому, замислившись, повернув назад. Згадка про гроші трохи прояснила ситуацію. Оскільки тут ішлося про суму шістдесят тисяч фунтів, усе ставало зрозумілішим, але й огиднішим.

З будинку вийшла Магдалена, але майже одразу ж її покликав батько, і вона повернулася назад. Невдовзі Дінсмід сам приєднався до гостя.

– На диво чудовий ранок, – приязно сказав він. – Сподіваюся, із вашою машиною теж усе гаразд.

«Хоче дізнатися, коли я їду», – подумав Мортімер.

Він укотре подякував містеру Дінсміду за таку своєчасну гостинність.

– Нічого, пусте, – відповів той.

Шарлотта й Магдалена разом вийшли з будинку та попрямували пліч-о-пліч до нехитрої лавочки неподалік. Голівки з темним і золотистим волоссям красиво контрастували. Піддавшись раптовому імпульсу, Мортімер сказав:

– Ваші дочки взагалі не схожі між собою, містере Дінсмід.

Той саме розкурював трубку, здригнувся й упустив сірник.

– Ви так думаєте? – перепитав він. – Так, ваша правда.

Ураз Мортімера осяяло.

– Одна з них не ваша дочка?

Містер Дінсмід глянув на нього, якусь мить вагався, а потім зважився.

– Ви дуже розумні, сер, – сказав він. – Ні, одна з них прийомна. Ми взяли її ще малям і виховали як власну. Вона не має ані найменшого уявлення про це, але невдовзі повинна дізнатися.

Він зітхнув.

– Мова про спадок? – спокійно припустив Мортімер.

Співрозмовник глянув на нього з підозрою. Але, схоже, потім вирішив, що найкраще бути щирим, і раптом став майже демонстративно відвертим.

– Дивно, що ви сказали саме це, сер.

– Напевне, телепатія? – сказав Мортімер і всміхнувся.

– Схоже на те, сер. Ми взяли дівчинку на прохання її матері, за невелику винагороду, бо в той час я тільки починав свій бізнес. А кілька місяців тому я помітив оголошення в газеті, і мені здалося, що дитина, про яку там ішлося, – це точно наша Магдалена. Я поїхав, зустрівся з адвокатами, ми з ними поговорили про різне. Природно, що мені не одразу повірили, але все з’ясувалося. Наступного тижня я сам відвезу дівчинку в Лондон, та поки що вона нічого не знає. Схоже, її батько був багатим євреєм. Про існування дитини він дізнався за кілька місяців до смерті. Він найняв агентів, щоб її розшукати, і заповів дочці всі свої гроші.

Мортімер пильно слухав. У нього не було підстав сумніватися в правдивості історії містера Дінсміда. Це пояснювало смаглявість Магдалени і, можливо, її відстороненість. Проте хоча ця історія могла бути правдивою, вона приховувала якусь таємницю.

Але Мортімер не хотів викликати підозри господаря. Натомість він мав зробити все можливе, щоб послабити їх.

– Дуже цікава історія, містере Дінсмід, – сказав гість. – Можна привітати міс Магдалену. Багата спадкоємиця й справжня красуня. У неї велике майбутнє.

– Так і є, – радо погодився батько. – А ще, містере