Читати книгу - "Крейдяна Людина"

квітами, які вже давно розсипалися порохом, із бридкими коричневими хробаками, що повзали по розм’яклому тілу й уже починали залазити всередину.

Я обернувся. Шон Купер чи те, що від нього зосталося, вишкірився до мене, його губи потріскались і клаптями звисають навколо довгих білих зубів, що стирчать із чорних зогнилих ясен.

— Агов, гівняний вилупку!

Там, де колись були його очі, залишилися темні порожні заглибини. От тільки вони не були зовсім порожні. Я помітив, як усередині щось ворушилося. Лискучі чорні комахи кублилися на розм’яклій плоті його очниць.

— Що я тут роблю?

— Це ти мені скажи, гівняний вилупку.

— Я не знаю. Я не знаю, чому я тут. Я не знаю, чому ти тут.

— Усе просто, гівняний вилупку. Я Смерть, твоя перша побачена зблизька чиясь смерть. Схоже, ти багато про мене думаєш.

— Я не хочу про тебе думати. Хочу, щоб ти дав мені спокій.

— Це буде непросто. Та ти не хвилюйся, невдовзі в тебе з’являться нові сюжети для кошмарів.

— Що ти маєш на увазі?

— А сам як думаєш?

Я озирнувся. Стовбури дерев були вкриті малюнками. Білі крейдяні чоловічки. Вони рухалися. Вони підстрибували і кружляли, ніби витанцьовували якусь химерну моторошну джигу. Вони розмахували тоненькими ручками. У них не було облич, та я чомусь був упевнений, що вони сміються. Що вони лиховісно шкіряться.

Шкіра зіщулилася на моїх кістках.

— Хто їх намалював?

— А ти як гадаєш, гівняний вилупку?

— Я не знаю!

— Усе ти знаєш, малий гівнюку. Ти просто сам ще цього не второпав.

Шон підморгнув — хтозна-як він зробив це без повік — і зник. Не розсипався купкою пороху, як минулого разу, а зробився пожовклим листям, що спадало на землю і відразу починало скручуватись і в’янути.

Я роззирнувся. Крейдяних чоловічків більше не було. Лісу теж не стало. Я стояв у своїй кімнаті, мене трусило від страху й холоду, мої руки тремтіли й потроху починали німіти. Я глибше запхав їх до кишень. Аж тоді до мене дійшло.

Мої кишені були повнісінькі крейди.

Востаннє наша банда збиралася в повному складі того дня, коли сталася бійка. Ніккі, як ви вже знаєте, поїхала, а Міккі тепер мав нових друзяк. Побачивши Гладкого Ґева, Гоппо і мене, він здебільшого нас просто ігнорував. А бувало й таке, що його друзяки підсміювались, коли ми проходили повз, а деколи навіть бурмотіли нам услід «придурки», «гомики» та ще якісь образливі слова.

Того ранку на дитячому майданчику я заледве його впізнав. Його волосся відросло й посвітліло. Він усе дужче — і це було якось моторошно — скидався на свого брата. Я був певен, що він навіть носив дещо із Шонового одягу.

Правду кажучи, на одну жахливу мить я подумав був, що на старій обертовій каруселі на мене чекає його брат.

«Агов, гівняний вилупку. Хочеш посмоктати мій член?»

І цього разу я був упевнений, — ну, майже впевнений, — що це мені не снилося. Адже надворі білий день, а привиди, чи то зомбі, ніколи не приходять удень. Вони ховаються в тій сонній лощовині між північчю і світанком, розсипаючись на порох з першими променями сонця. Принаймні в таке я вірив, коли мені було дванадцять.

А тоді Міккі всміхнувся і знову став собою. Він зістрибнув з каруселі й, жуючи жуйку, ліниво підійшов до мене.

— Здоров, Едді Мюнстер. Ти теж отримав повідомлення?

Отримав. Спустившись на перший поверх, я побачив малюнок синьою крейдою. Символ, який означав зустріч на дитячому майданчику, і три знаки оклику. Один знак оклику означав, що це дуже важливо. Два — що треба прийти негайно. Три — що це питання життя і смерті.

— Навіщо ти хотів зустрітися? Що там таке термінове?

Міккі насупився.

— Я? Я не залишав жодного повідомлення.

— Ти намалював символ. Блакитною крейдою.

Він похитав головою.

— Ні. Я отримав повідомлення від Гоппо. Зеленою крейдою.

Ми витріщились один на одного.

— Отакої! Повернення блудного сина! — На майданчик сягнистим кроком зайшов Гладкий Ґев. — З якого б це дива?

— Тобі хтось залишав повідомлення про зустріч на майданчику? — запитав я.

— Так. Це ж ти намалював, смердюку.

Ми почали з’ясовувати, у чому річ, коли прийшов Гоппо.

— А хто запросив тебе? — поцікавився Гладкий Ґев.

Гоппо зміряв його здивованим поглядом.

— Ти. Що тут взагалі діється?

— Хтось хотів зібрати нас разом, — сказав я.

— Навіщо?

«Все ти знаєш, малий гівнюку. Ти просто сам ще цього не второпав».

— Думаю, комусь загрожує щось лихе або це лихе вже сталося.

— Та хай тобі, — пирхнув Міккі.

Я роззирнувся. Ще одне повідомлення. Неодмінно мало бути ще одне повідомлення. Я почав оглядати дитячий майданчик. Інші дивились на мене, як на божевільного. А тоді я тицьнув пальцем. Під гойдалкою. Малюнок білою крейдою. Та цей був зовсім інший. Фігурка мала довге волосся й була вдягнена в сукню. Не крейдяний чоловічок, а крейдяна дівчинка, поряд із якою були намальовані кілька білих крейдяних дерев.

Я досі чітко пам’ятаю ту мить. Свіжа біла крейда на темному асфальті. Легеньке поскрипування заіржавілої гойдалки і кусючий холодок ранкового повітря.

— Що за чортівня? — до мене наблизився Металевий Міккі. За ним ішли Гоппо і Гладкий Ґев. Вони обступили мене й роздивлялися дивний малюнок.

— Треба йти до лісу, — сказав я.

— Та ти, певно, жартуєш! — вигукнув Гладкий Ґев, та прозвучало це якось непереконливо.

— Я не піду до лісу, — озвався Металевий Міккі. — Там можна блукати сто років, але заради чого?

— Я піду, — зголосився Гоппо. Хоч я й підозрював, що він зробив це тільки для того, щоб дошкулити Міккі, я був вдячний йому за підтримку.

Гладкий Ґев закотив очі та знизав плечима.

— Ну добре, я з вами.

Металевий Міккі запхав руки до кишень і вперто переступив з ноги на ногу.

Я повернувся до Гоппо й Ґева.

— Ходімо.

Ми підійшли до каруселі та взяли свої велосипеди.

— Чекайте. — Металевий Міккі неохоче підійшов до нас. Ледь не спопеливши нас поглядом, він додав. — Сподіваюся, це не якийсь дурнуватий жарт.

— Жодних жартів, — відповів я, і він кивнув.

Ми виїхали з дитячого майданчика. Я обернувся на гойдалки. Не знаю, чи помітили інші, але та крейдяна дівчинка була не така, як інші крейдяні чоловічки. Вона була поламана. Лінії її тіла переривалися. Руки. Ноги. Голова. Вони не були з’єднані між собою.

Якось по-дивному — як-от коли трапляється щось жахливе, а вас переповнює непереборне бажання реготати до безтями — поїздка до лісу того ранку була найвеселішою і найприємнішою з-поміж усіх, що я пам’ятаю.

Узимку ми нечасто навідувалися до лісу,