Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

провідних етнополітичних одиниць. Це були військово-політичні союзи племен, на чолі яких стояло те або інше плем'я, яке давало союзові назву (роксолани, язиги тощо). Щодо аланів, то про їхнє існування в такому союзі прямо свідчить Амміан Марцеллін: «...Алани поступово постійними перемогами виснажили сусідні народи та поширили на них свою назву» [Aram. Marc., XXXI]. Не виключено також, що етноніми, які трапляються поодиноко або зрідка (фісамати, савдарати, урги, набіани, панксани та ін.) якраз фіксують назви племен, що входили до цих об'єднань.

Провідне етнічне угруповання причорноморських степів — сармати — протягом усієї своєї історії контактувало з іншим населенням регіону, передусім з мешканцями античних міст — еллінами; спорідненими сарматам за мовою пізньоскіфськими племенами Нижнього Дніпра та Криму, в різні часи — носіями зарубинецької культури та населенням Північно-Західного Причорномор'я, що створило черняхівську культуру. Безумовно, політичні, етнічні та культурні контакти сарматів з цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других. Поширення речей сарматського типу — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів вбрання — в матеріальній культурі античних центрів перших століть н. е. дістало назву сарматизації античного світу.

Значно більшою мірою етнічний вплив сарматів виявився в пізньоскіфському середовищі. Серед населення городища Золота Балка якусь кількість складали сармати, зокрема жінки[429]. Це явище простежено й у Неаполі Скіфському[430]. Матеріальна культура пізньоскіфських пам'яток значно більшою мірою, ніж антична, несе на собі сарматський вплив. Це не дивно, адже сармати і пізні скіфи були близькими за походженням та, ймовірно, за мовою.

Рис. 43. Срібна посудина з сарматського поховання біля с. Пороги.

Протягом півтораста років (з І ст. до н. е. до, ймовірно, середини І ст. н. е.) сармати контактували із носіями зарубинецької культури. Щоправда, характер цих контактів — військові наїзди та данницькі відносини — спричинився, врешті-решт, до занепаду останньої. Отже, навряд чи сармати відіграли помітну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.

На противагу цьому, формування населення черняхівської культури відбувалося за активної участі сарматів. Сарматський етнос був одним з компонентів південно-західного варіанту цієї поліетнічної культури[431]. Не виключено, що й сучасні іранізми в слов'янських мовах — це наслідок контактів сарматів із праслов'янською частиною черняхівської культури.

Культура

Культура сарматських племен Північного Причорномор’я є складовою частиною надзвичайно важливого феномена — євразійської кочової культури, яка сформувалась на величезних просторах Степу за доби раннього заліза. Культура сарматів увібрала в себе всі галузі їхнього життя: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія та ідеологія, релігійні уявлення.

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів їхнього приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де все чоловіче населення було водночас воїнами. Сарматські воїни озброювалися мечами та кинджалами, луками, списами. Захисний обладунок не набув помітного розвитку. Думка про наявність у всіх сарматських племен важкоозброєної кінноти катафрактаріїв[432] не підтверджується археологічними матеріалами ані щодо України, ані щодо інших (крім Прикубання) сарматських територій. Звичайно, важкоозброєні контингенти були в сарматському війську, але вони ніколи не були численними. За Тацитом, у сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Ann., І, 79], тобто заможна частина суспільства.

Тактичні принципи та способи бою зумовлювалися складом війська. Одним з головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Вони мали на меті не так фізичне винищення супротивника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи у похід, як і дещо пізніші кочовики, сармати їхали о-двокінь, тобто мали декілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде в поводу запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого,, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість» [Ашга., XVII, 12.3]. Про один з таких наїздів йдеться у декреті на честь Протогена.

Важливою частиною культури військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що трапляється серед археологічних пам’яток України, демонструє досягнення сарматів у цій галузі[433]. Парадна зброя прикрашалася фаларами — срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або із рослинним орнаментом (Старобільськ, Балаклея, Янчокрак, Булахівка).

Побут сарматів характерний для кочовиків із рухливим типом кочування. Страбон та Овідій згадують «сарматські вози», а перший зазначає, що сармати живуть у наметах [Strabo., VII, 3, 17]. На фресках пантикапейських склепів перших століть н. е. є зображення сарматських жител, що нагадують юрти монголів та інших азіатських кочовиків. У похованнях на території України є поодинокі знахідки коліс від сарматських возів із 12—14 спицями (Новопилипівка). Нечисленні рештки, переважно з багатих могил, дають змогу реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався поясом (іноді з коштовними прикрасами, як у Порогах)[434] та застібався фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася у пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. За головний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ, що застібався фібулою на лівому рамені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя або трохи вище, іноді за східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардероба сарматської жінки потрапили шаровари, які часто-густо були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства прикрашався золотими бляшками, пронизями та гаптуванням (Соколова Могила, Сватова Лучка, Ногайчинський курган, Пороги).

Рис. 44. Сарматське жіноче вбрання (реконструкція).

Різноманітними були прикраси сарматських жінок та чоловіків, деякі з них є справжніми шедеврами стародавнього золотарства. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикрашалися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівна), носили намиста, в яких були забрані в золото коштовні та напівкоштовні камінці (Михайлівна, Соколова Могила, Сватова Лучка) та намистини з бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні золоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та звичайні бронзові браслети із численних поховань посполитих. У моді були персні з печатками та вставками із коштовних камінців та скла. З II ст. до н. е. поширюються різноманітні фібули. До складу особистого вбрання входили люстра — біллонові чи бронзові. В багатому похованні Соколової Могили знайдено опахала, що походять з Близького Сходу або Єгипту.

Усі прикраси сарматів