Читати книгу - "Айвенго (укр)"

тупіт багатьох коней. Земля задрижала – вочевидь, наближалася ціла лавина вершників. Нарешті у брамі бойовища з’явився Чорний Лицар, а за ним – загін кінних воїнів і лицарський почет, повністю озброєний.

Вершники спішилися біля узвишшя, де зібралися храмовники.

– Ми таки спізнилися! – невдоволено вигукнув Ричард. – Я, власне, хотів був залишити цього Буагільбера собі, але… Чи треба було тобі, Айвенго, братися за такі справи, коли ти насилу тримаєшся на ногах?

– Не я, а саме Провидіння, ваша величносте, – відповів Айвенго, – покарало цього гордія. Бріан де Буагільбер не заслуговував на почесну смерть, яку ви для нього обрали.

– Мир його праху, якщо тільки це можливо, – промовив Ричард Левове Серце, поглянувши на нерухоме тіло храмовника. – Він був хоробрим лицарем і помер в обладунках, як справжній воїн… Проте навіщо гаяти час? Сер Бохуне, виконуй свої обов’язки!

Один із лицарів почету короля зістрибнув із сідла, виступив уперед і, опустивши важку руку на плече настоятеля, суворо промовив:

– Я беру тебе, Альберте Мальвуазен, під варту як державного злочинця!

Лука Бомануар, який досі вражено мовчав, мовив:

– Хто наважується заарештовувати лицаря Храму Сіонського в стінах його прецепторії, та ще й у присутності великого магістра ордену? Хто має відповісти за цю зухвалу образу?

– Моє ім’я Генрі Бохун, граф Ессекс, я – головнокомандувач усіх військ Англії.

– До того ж граф бере під варту Мальвуазена, – додав король, відкриваючи забрало шолома, – за наказом Ричарда Плантагенета, якого ти, магістре, бачиш зараз перед собою… Конраде Монт-Фітчет, твоє щастя, що ти народився не моїм підданим! Щодо Мальвуазена та його брата Філіппа, – обидвох буде страчено ще до закінчення цього тижня…

– Я оскаржу твій вирок! – в обличчя королю крикнув магістр.

– Поглянь на вежу цієї обителі, храмовнику, – посміхнувся Ричард, – там майорить англійський королівський прапор, а не орденський. І від цього дня завжди буде так. Примирися, Луко Бомануар, і будь розважливим, якщо нічого вдіяти не можеш!

– Я подам скаргу Святішому Престолу. Ти порушив права і привілеї ордену Храму, надані самим Папою!

– Чини як знаєш, – відповів король. – Одначе краще б тобі не казати про порушення прав після того, як ви влаштували тут гніздо заколотників… Їдь зі своїм вірним почетом до іншої прецепторії, може, тебе десь приймуть. А можеш і залишитися – якщо хочеш бути свідком істинного правосуддя…

– Що? Мені залишатися гостем у будинку, де я маю бути повелителем? – вигукнув Лука Бомануар. – Нізащо! Лицарі, зброєносці та служителі, йдіть за прапором святого ордену Храму!

Магістр прибрав величної постаті під поглядом короля. Розгублені храмовники скупчилися навколо нього, ніби вівці навколо сторожового пса, які зачули близькі звуки виття голодного вовка. Проте страху в них не відчувалося – первинний подив змінила ворожість. Вони зімкнулися в ряд, виставивши списи, а позаду лицарів чорною стіною завмерли сторожа прецепторії та зброєносці. Натовп глядачів, де нещодавно лунали глузування й обурені вигуки, глухо загудів, угледівши грізний стрій досвідчених воїнів.

Граф Ессекс, бачачи, що храмовники вишикувалися в бойовому порядку, наказав своїм ратникам бути готовими до бою. І тільки король Ричард, ніби радіючи небезпеці, промчав уздовж строю лицарів, сміючись і підбадьорюючи їх:

– Що ж це ви, шановне панство, насупилися? Невже не знайдеться жодного гідного лицаря, який бився б із самим королем Англії?

– Слуги святого Храму! Зупиніться!.. – вигукнув магістр. – Коня мені… – Лука Бомануар сів у сідло й попрямував до короля. – Я не дозволю жодному з членів ордену битися з тобою, англійський володарю. Наш орден не служить мирській марноті й гордині… За мною, браття!

Він дав знак відступати, а сурмачі відразу заграли східний марш, який звичайно був для лицарів Храму сигналом до походу. Храмовники перешикувалися в колону та повільно рушили до брами, ніби бажаючи показати, що йдуть із поля бою тільки з волі свого великого магістра, а не тому, що бояться супротивника. Натовп збуджено зашумів, побачивши спини останніх вершників. Лише чернець Тук був розчарований та, не втримавшись, погрозив їм услід своєю пудовою палицею…

У цей час Ревекка, знесилена та приголомшена зміною своєї долі, лежала на руках старого батька, який усівся просто на землю біля ганебного стовпа з ланцюгами. Дівчина була напівпритомна й зовсім не усвідомлювала того, що відбувалося навколо.

– Ходімо, моя мила дочко, безцінний мій скарб, упадімо до ніг цього доброго юнака, – нарешті прошепотів Ісаак, і Ревекка опам’яталася.

– Ні, батьку! – стрепенулася Ревекка. – Я не можу… я не наважуся зараз говорити з ним, мені так багато треба йому сказати… Ти маєш рацію, але не тепер. Біжімо швидше з цього страшного місця!..

– Але як же ж так, Ревекко? Хіба можна не вимовити ані слова, щоб подякувати тому, хто ризикував життям заради тебе?! Тому, хто зголосився бути захисником моєї єдиної дочки, щойно я тільки назвав її ім’я?! – засмутився старий. – Нас назвуть невдячними псами, і будуть праві…

– Батьку! – Ревекка важко підвелася й поглянула на арену, але того, кого вона шукала очима, не було видно серед безлічі лицарів і воїнів. – Зараз не час, тим більше що я бачу там самого короля Ричарда…

– Що ти сказала? – Ісаак миттю скочив на рівні й схопив дочку за руку. – І справді… Ходімо ж звідси швидше, золота моя, ти правильно кажеш… – Старий потягнув Ревекку з бойовища до ношів, які чекали біля брами, бормочучи під ніс: – Ось кому мені не слід потрапляти під гарячу руку… Ричард не пробачить мені тих грошових справ, які я вів із його братом…

Так Ревекка, чия доля протягом усього цього дня хвилювала всю округу, зникла непоміченою, і тепер увагу глядачів було прикуто до Чорного Лицаря. Знов і знов над бойовищем лунали захоплені вигуки: «Хай живе Ричард Левове Серце! Геть храмовників!»

Проте невдовзі король залишив арену, бойовище спорожніло, і народ почав іти звідти; хтось радів щасливому закінченню судового двобою, але були й такі – щоправда, їх можна було порахувати на пальцях, – які сумували, що не довелося подивитися на палаюче багаття й відьму, яка б звивалася в полум’ї.

Айвенго, не поспішаючи, їхав поруч із графом Ессексом; обидва вершники замикали почесний ескорт короля Англії.

– Добре ще, що король не примчав сам і розважливо захопив тебе і твій загін… – зауважив Вілфред. – Знаючи його неприборкану вдачу й нерозважливість, можна було чекати на що завгодно.

– Хіба ж то, сер Айвенго, – засміявся граф, – нашому королю не властива мудра розважливість? Саме в цей час я вів загін до Йорка, де зібралися прибічники принца Джона, і на шляху випадково зустрівся з його величністю… Як і годиться мандрівному лицареві й борцю за справедливість,