Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

назавжди, — заскочив її зненацька. — Ти, моя амазонко, легка, наче метелик. До кінця твого метеликового життя.

Вона мовчала, дивлячись йому просто в очі. У тих очах не було нічого.

— Вони не дозволять тобі піти звідси, — повторив він. — Не погодяться, що ти, незважаючи на міфи та ворожіння, є ніким і нічим, є істотою без значення. Не повірять у те й не дозволять тобі піти. Вони обдурили тебе обіцянкою, аби домогтися твоєї слухняності, але ніколи не мали наміру обіцянку свою виконати. Ніколи.

— Аваллак’х, — прохрипіла вона, — дав мені слово. А кажуть, що сумніватися в слові ельфа — то образа.

— Аваллак’х — знаючий. У знаючих власний кодекс честі, у якому кожна друга фраза говорить про мету, що освячує засоби.

— Не розумію, навіщо ти мені все те говориш. Хіба що… Хіба що ти чогось від мене хочеш. Хіба що я маю щось, чого ти прагнеш. І ти тепер хочеш поторгуватися. Га? Ередіне? Моя свобода за… За що?

Він дивився на неї довго. А вона дарма шукала в його очах якоїсь підказки, якогось сигналу, якогось знаку. Хоча б чогось.

— Напевне, — почав він повільно, — ти вже трохи зуміла пізнати Оберона. Напевне, також зауважила, що він неймовірно амбітний. Є речі, яких він не прийме ніколи, яких ніколи не візьме до відома. Скоріше помре.

Цірі мовчала, кусаючи губи й поглядаючи на лежак.

— Оберон Муйркетах, — продовжив ельф, — ніколи не застосує магію чи інші засоби, що можуть змінити ситуацію. А такі засоби існують. Добрі, міцні, гарантовані засоби. Куди сильніші за атрактанти, якими слуги Оберона насичують твою косметику.

Він швидко провів долонями над темними жилками столу. Коли відвів руку, на столі залишився маленький флакончик із сіро-зеленого нефриту.

— Ні, — прохрипіла Цірі. — Аж ніяк. На це я не погоджуся.

— Ти не дала мені закінчити.

— Не май мене за дурепу. Я не подам того, що міститься в цьому флаконі. Для цього ти мене не використаєш.

— Ти робиш занадто поквапні висновки, — сказав він повільно, дивлячись їй в очі. — Намагаєшся сама себе обігнати. Але якщо так робити, то це завжди скінчиться падінням. Дуже болісним падінням.

— Я сказала: ні.

— Помисли як слід. Незалежно від того, що є в цьому флаконі, ти виграєш — у будь-якому випадку. Ти завжди виграєш, Ластівко.

— Ні!

Рухом настільки ж спритним — такому міг позаздрити будь-який фокусник — ельф змусив флакончик зникнути зі столу. Потім довго мовчав, дивлячись на річку Еснад, що блищала між деревами.

— Ти помреш тут, метелику, — сказав нарешті. — Не дозволять вони тобі звідси піти. Але це твій вибір.

— Я домовилася. Моя свобода за…

— Свобода, — пирхнув він. — Ти все ще говориш про ту свободу. А що б ти зробила, якби її здобула? Куди б ти подалася? Зрозумій нарешті, що від того твого світу зараз відділяють тебе не лише відстань, але й час. Час тут плине інакше, ніж там. Ті, яких ти знала там як дітей, зараз уже сиві старці, а ті, що були твоїми ровесниками, давно вже померли.

— Я не вірю.

— Згадай ваші легенди. Легенди про людей, які таємничо зникали, а потім поверталися через роки лише для того, аби подивитися на зарослі травою могили рідних. Може, ти вважаєш, що це були фантазії, речі, висмоктані з пальця? Ти помиляєшся. У всі століття людей викрадали, забирали геть наші вершники, ті, кого ви називаєте Диким Полюванням. Викрадали, використовували, а потім викидали, наче шкаралупу випитого яйця. Але тебе не спіткає навіть те, Сіреаель. Ти помреш тут, тобі не дадуть навіть побачити могили твоїх друзів.

— Я не вірю в те, що ти говориш.

— Твоя віра — то твоя особиста справа. А долю свою ти обрала сама. Повертаймося. Я маю прохання, Ластівко. Чи не побажаєш поснідати — злегка — зі мною в Тір-на-Ліа?

Кілька ударів серця голод і шалене бажання змагалися в Цірі зі злістю, страхом перед отрутою й загальною апатією.

— Охоче. — Вона опустила погляд. — Дякую за пропозицію.

— Це я дякую. Ходімо.

Виходячи з альтанки, вона ще кинула оком на лежак. І подумала, що Анна Тіллер була дурнуватою й екзальтованою графоманкою.

Поволі в мовчанні, у запаху м’яти, шавлії й кропиви сходили вони до річки Зітхання. Сходами вниз. Берегом струмка, який звався Шепіт.

* * *

Коли увечері, напарфумлена, з вологим іще від ароматичної ванни волоссям, вона увійшла до королівських кімнат, застала Оберона на софі, схиленого над книжкою. Мовчки, жестом він зажадав, аби вона присіла поруч.

Книжка була багато ілюстрованою. Сказати правду, нічого, окрім ілюстрацій, у ній і не було. Цірі, хоча й старалася грати світську даму, відчула, як приливає до щік кров. У храмовій бібліотеці в Елландері вона бачила кілька подібних творів. Але з книжкою Короля Вільх ті конкурувати не могли ані багатством і розмаїтістю позицій, ані мистецьким хистом їх виконання.

Розглядали вони їх довго й мовчки.

— Роздягнися, прошу.

Цього разу роздягнувся й він сам. Тіло мав худорляве й хлоп’яче, щупле, наче в Ґіселера, Кейлі чи Рефа, яких вона бачила, коли ті купалися в струмках чи гірських озерах. Але від Ґіселера та Щурів била вітальність, било з них життя, бажання жити, що палало між сріблястими крапельками розбризкуваної води.

А від нього, Короля Вільх, бив холод вічності.

Він був терплячим. Кілька разів здавалося, що от-от. Але ж нічого з того не вийшло. Цірі була на себе зла й упевнена, що це через її недосвідченість і паралізуючий брак вправності. Він зауважив те й заспокоїв її. Як зазвичай, дуже результативно. А вона заснула. У його обіймах.

Але вранці його біля неї не було.

* * *

Наступного вечора Король Вільх уперше проявив нетерплячку.

Вона застала його схиленим над столом, на якому лежало оправлене в бурштин дзеркало. Дзеркало було засипане білим порошком.

«Починається», — подумалося їй.

Оберон маленьким ножичком зібрав фісштех і сформував його у дві стрічки. Узяв зі столу срібну трубочку й втягнув наркотик у носа спершу лівою, а тоді й правою ніздрею. Очі його, зазвичай блискучі, наче трохи пригасли й помутнішали, засльозилися. Цірі одразу ж зрозуміла, що була то не перша порція.

Він сформував на склі дві нові стрічки, запросив її жестом, подавши трубку. «А, що там, — подумала вона. — Легше буде».

Наркотик був неймовірно сильним.

Короткий час вони сиділи на ліжку, обійнявшись, і витріщалися на місяць затягнутими сльозами очима.

Цірі чхнула.

— Шнурована ніч, — сказала вона, витираючи носа рукавом шовкової блузочки.

— Чарівна, — виправив він, протираючи око. — Ensh’eass, не en’leass.