Читати книгу - "В'язниця душ"

class="p1">— Начебто краще, — відповіла служниця. — Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.

— Як накажете, — мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового Конфітуру. — Нехай пані одужує.

Самковський у цей час робив те саме.

— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.

— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.

— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.

— Niema sprawy, szefie[29], — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.

— От і гаразд.

Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.

До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.

Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.

— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.

— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.

Міллер знизав плечима.

— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...

— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.

— Он як? Тоді до чого ця розмова?

— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

— Ich bin ganz Ohr[30], — сказав той.

— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.

— Ні, виглядала здоровою.

— А не скаржилась на інших клієнтів?

— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.

— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.

— Яке це має значення?

— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

— Звідки ви знаєте, коли там курили?

— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.

— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.

Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.

Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.

— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.

Міллер стенув плечима.

— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.

— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.

— Що ж, дякую за таку оцінку.

Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:

— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...

— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.

— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.

Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.

— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.

— Австрійські? — перепитав комісар.

— Німецькі.

— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.

— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...

— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.

— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.

Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.

— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.

— Так, — відповів той.