Читати книгу - "Будь дивом"

Уперед!

Наша команда взялася до справи — ми надавали допомогу «жертвам» на підлозі спортзалу. Ми швидко проаналізували ситуацію й визначили, що вимагає термінового втручання. По-перше, треба було зупинити кровотечу в обох жертв, затиснувши рани. Заглушити двигун, попередити всіх присутніх, щоб не курили, зателефонувати до поліції та викликати пожежну охорону. Перевірити, чи немає інших ушкоджень. Подивитися, чи немає спеціальних зауважень у медичних страховках. Ужити протишокових заходів. Припустити наявність в обох жертв травм голови, шиї та спини, знерухомити їх для транспортування. Накласти шини на кисті рук постраждалого № 2.

Тоді, 1977 року, ми таки здобули перемогу в змаганнях із надання першої допомоги. У той час я була оператором медичного обладнання у волонтерській службі «швидкої допомоги» Кентського державного університету, і ми змагалися з бригадами всього штату. Також я працювала в похоронному бюро, яке надавало послуги «швидкої допомоги» в моєму рідному місті. Тоді цим займалася ритуальна служба, а не пожежний департамент.

Окрім уміння рятувати життя, надаючи невідкладну допомогу, тренінг для отримання сертифіката працівника «швидкої допомоги» на все життя навчив мене розставляти життєві пріоритети. Інструктори робили все, щоб ми назавжди запам’ятали одне слово: triage — черговість, сортування.

Установлення черговості — це спосіб, за допомогою якого визначають пріоритет надання допомоги пацієнтам залежно від того, наскільки критичним є їхній стан. Подбати про всіх одночасно неможливо, тому потрібно обрати, у якому порядку слід надавати допомогу. Слово triage походить від французького trier, яке у свою чергу означає «сортувати» або «обирати». Під час Першої світової війни французькі лікарі розробили систему, за допомогою якої надавали допомогу пораненим у певній послідовності.

Коли прибуваєш на місце аварії, то передусім починаєш займатися не тією людиною, яка найголосніше кричить, у якої найінтенсивніша кровотеча чи яка найбільше скаржиться. Треба якомога швидше оцінити ситуацію і почати надавати допомогу постраждалому, який перебуває в найбільш критичному стані. Чи є в нього серцебиття? Чи він дихає? Серце і дихальні шляхи пов’язані з внутрішніми переломами та кровотечею. Цю концепцію можна застосовувати і в родині, коли твого часу й уваги одночасно потребують усі.

Ми вчили основи надання першої допомоги: дихальні шляхи, дихання, циркуляція. Спочатку — травми, що є загрозою для життя, потім — травми, що загрожують кінцівкам, а вже потім — усе інше. Ми тренувалися надавати допомогу в умовах масових катастроф, коли потрібно швидко визначити, кого ти можеш урятувати, а кого ні, хто потребує невідкладної допомоги й транспортування, а хто може зачекати.

Спочатку ти розгублений. З чого почати? Визначаєш людей між життям і смертю — тих, кого може врятувати невідкладна медична допомога і транспортування. Намагаєшся не відволікатися на грандіозність і драматичність ситуації. Визначаєш категорію для кожної жертви.

Найвищий пріоритет отримують жертви, які потребують термінової допомоги для порятунку життя або кінцівки. Їм необхідна серцево-легенева реанімація або хірургічна операція, а тому їх необхідно транспортувати в першу чергу. Тут ідеться про їхнє життя, а тому їх слід швидко стабілізувати й відвезти до лікарні.

Жертви високого пріоритету стабільніші, але за ними треба пильно стежити: необхідно надати їм медичну допомогу протягом кількох годин, бо в іншому разі вони можуть потрапити до категорії найвищого пріоритету.

Інші постраждалі також потребують медичної допомоги, але в разі необхідності можуть дочекатися лікаря, і їм не обов’язково потрібна невідкладна допомога.

Концепцію черговості можна застосовувати й для інших видів діяльності. В одному класі я бачила, як учителька застосувала її, щоб відновити контроль над учнями. «Я хочу бачити ваші руки тільки в тому випадку, якщо почнеться кровотеча або пожежа. Інше може зачекати», — сказала вона. Піднялася рука. «У тебе кровотеча чи пожежа?» — запитала вчителька. Рука опустилася.

Я ж застосовую цю концепцію, щоб підтримувати баланс у своєму житті. Роблю паузу, щоб оцінити будь-яку ситуацію, і, з огляду на те, які ресурси наявні всередині й довкола мене, вирішую, що можу зробити, а що ні. Усе це буває досить мінливим — залежно від того, який у мене день, спокійна я чи перебуваю в суцільному хаосі.

Я щодня розставляю пріоритети. Моє кредо: «Насамперед — головне». Воно походить із Біблії: «Шукайте ж найперше Царства Божого і правди Його, а все інше вам додасться». Перш ніж братися до роботи, я стаю на коліна. Молитва й медитація — це головні складові мого життя. Завдяки їм я чітко розумію, які справи є власне моїми, а які ні.

Бувають дні, коли просто не знаєш, за що хапатись. І коли я не можу сказати «так» кожному, то зупиняюся, щоб визначити черговість виконання завдань. Що найважливіше? На першому місці — мої стосунки з Богом. Потім — моє здоров’я, а потім — родина. Близькі друзі. Моя робота й життєва місія. Суспільство. Якщо я не знаю, з чого почати, то починаю з верхньої частини списку, а не з нижньої. Деякі тижні бувають настільки заповненими, що я навіть не можу виконати останніх завдань зі списку. Та при цьому мої найважливіші стосунки не страждають.

Я навіть намалювала на великому аркуші мішень, щоб допомогти собі зосереджуватися на тому, чому варто сказати «так», а чому — «ні». У «яблучку» я записала своє ім’я, Бога та імена найдорожчих людей: чоловіка, дітей, онука. У наступному колі — імена братів і сестер, мами та найближчих друзів. У третьому записані імена друзів, з якими ми не такі близькі, а також знайомих. І в останньому колі — усі ті проекти, які я не мушу обов’язково здійснювати, а також ситуації, на які не можу вплинути. Здебільшого я не дістаюся цього останнього кола. І це не страшно, адже я встигаю подбати про найважливіших людей та проекти.

Якщо знаєш свою мішень і цілишся в «яблучко», ти не витрачаєш забагато енергії на зовнішні кола, де записані не надто термінові й важливі справи. Замість того щоб стріляти з кулемета, розсіюючи свою енергію, перетворись на снайпера: обери чітку ціль у центрі і стріляй по ній.

Коли я дивлюся на свою мішень, вона допомагає мені усвідомити, що деякі справи — не для мене. Я не можу врятувати кожну людину, не можу боротися за кожну справу. У зовнішні кола мішені я записую те, що мене турбує, і водночас те, на що не можу вплинути. Наприклад, глобальне потепління, порятунок китів, політика Північної Кореї.

Я дозволяю собі просто відпустити те, що не можу врятувати, — усі ті проекти, плани й людей, за яких не несу прямої відповідальності. Я роблю паузу і покладаюся на волю Божу в молитві. Благословляю й відпускаю.

Коли я це роблю,