Читати книгу - "Маятник Фуко"

Даволі, але з головними опасками, як у богів, якщо згадати слова наших поетів.

Брамбілла насадив собі на голову тіару з півмісяцем, схопив ритуальний меч, нарисував на помості магічні фігури, і взявся викликати якихось ангельських духів із закінченням на «ель»; в цю мить мені невиразно згадалася ота псевдосемітська чортівня у посланні Інґольфа, але то була лише мить, бо мою увагу відразу привернуло щось незвичайне. Мікрофони на помості були під’єднані до блоку настроєння, який мав збирати хвилі, що блукають у просторі, але оператор в опасці припустився, мабуть, якоїсь помилки, бо спершу почулася музика диско, а відтак в ефір вийшло Московське Радіо. Брамбілла від чинив саркофаг, вийняв з нього чаклунську книгу, шаблю та кадильницю і вигукнув: «Господи, хай прийде царство Твоє», чим, очевидно, чогось домігся, бо Московське Радіо замовкло, але у найбільш магічний момент знову вийшло в ефір співом хмільних козаків, під який вони танцюють, торкаючись задами землі. Брамбілла почав викликати Clavicula Salomonis[67], спалив на тринозі якийсь пергамен, ризикуючи спалити себе, викликав кілька божеств із храму в Карнаку, настирливо просячи, щоб його помістили на кубічний камінь Есоду, і настійно почав закликати якогось Побратима 39, який, либонь, був аж надто знайомою присутнім особою, бо залом пробіг дрож. Одна з глядачок впала у транс, закотивши очі так, що видно було лише білки, люди почали кричати лікаря, лікаря, і в цю мить Брамбілла взявся закликати Силу П’ятикутного Талісмана, а його підопічна, яка тим часом сіла у фотель під сімнадцяте століття, почала труситись і стогнати. Брамбілла, нахилившись над нею, став тривожно розпитувати її, себто Побратима 39, котрий, як я відчув, був не ким іншим, як Каліостро власною персоною.

І ось тут починають діятися дивні речі, бо дівчині справді важко, вона по-справжньому страждає, пітніє, тремтить, реве, починає вимовляти уривки фраз, говорить про якийсь храм, якісь двері, які слід відчинити, твердить, що утворюється сильний вихор, що треба піднятися до Великої Піраміди, Брамбілла метушиться по сцені, вдаряючи в гонг і голосно закликаючи Ісіду, я насолоджуюсь виставою — і тут чую, що дівчина, між зітханнями та стогонами, починає говорити про шість печатей, про сто двадцять років очікування та тридцять шість невидимих. Сумнівів більше нема, вона говорить про послання з Провену. Я сподіваюсь почути більше, але виснажена дівчина падає в прострацію, Брамбілла гладить її по чолі, благословляє кадильницею присутніх і оголошує, що обряд закінчився.

Я був дещо вражений і хотів зрозуміти, в чому справа, тому намагаюсь наблизитися до дівчини, яка тим часом отямилась, одягнула досить пошарпане пальтечко і налаштовується вийти через задній хід. Я збираюсь торкнутися її плеча, як чую, що хтось бере мене під руку. Обертаюсь і бачу комісара Де Анджеліса, який велить мені облишити її, однаково він знає, де її знайти. Він запрошує мене випити кави. Я йду за ним, наче спійманий на гарячому, що у певному розумінні було правдою, і в барі він питає мене, навіщо я прийшов туди і чому намагався підійти до дівчини. Я серджуся, відповідаю, що ми живемо не при диктатурі, й що я можу підходити до кого хочу. Він просить вибачення і пояснює мені: слідство у справі Арденті зайшло в глухий кут, але вони намагалися відтворити, як саме полковник провів два дні у Мілані перед тим як побачився з працівниками видавництва «Ґарамон» та таємничим Ракоскі. Минув рік, і їм випадково пощастило встановити, що хтось бачив, як Арденті виходив із клубу Пікатрікс у товаристві дівчини-медіума. Медіум цікавила його ще й з іншого боку, — вона жила з одним типом, який привернув увагу відділу боротьби з торгівлею наркотиками.

Я кажу йому, що опинився там випадково і що мене вразило те, що дівчина вимовила фразу про шість печатей, яку я чув від полковника. Він звертає мені увагу, що через два роки я напрочуд добре пам'ятаю, що саме говорив полковник, хоча через день після того я згадав лише якусь незрозумілу розмову про скарби тамплієрів. Я кажу йому, що полковник говорив саме про скарб, захищений чимось схожим на шість печатей, але я не гадав, що це важлива деталь, адже всі скарби охороняються сімома печатями та золотими скарабеями. А він зауважує, що не розуміє, чому мене так вразили слова медіума, якщо всі скарби охороняються золотими скарабеями. Я прошу його, щоб він не ставився до мене як до підозрюваного, він змінює тон і заходиться сміхом. За його словами, йому не здалось дивним, що дівчина сказала те, що сказала, адже Арденті, либонь, розповів їй свої фантазії, може, намагаючись використати її як посередницю в якомусь астральному контакті, як говорять у тому середовищі. Медіум — це губка, фотоплівка, підсвідоме в неї, мабуть, схоже на лунапарк, — сказав він мені, — хлопці з Пікатріксу, мабуть, цілий рік промивають їй мізки, тому цілком імовірно, що в стані трансу — адже дівчина все робить насправжки, не прикидається, і з її головою не все гаразд — у неї виникли образи, які колись давно справили на неї враження.

Але через два дні Де Анджеліс з’являється у мене в офісі й каже мені — дивіться, яка дивина, наступного дня він пішов шукати дівчину, а її нема. Він питає сусідів, ніхто її не бачив приблизно від пополудня перед тим вечором фатального обряду, в нього з’являються підозри, він заходить до помешкання, знаходить його у безладі — простирадла на підлозі, подушки в куті, потоптані часописи, порожні шухляди. Зникла, разом зі своїм коханцем, чоловіком, полюбовником чи як там його.

Він каже, що мені ліпше все розповісти, якщо я щось знаю, адже дивно, що дівчина випарувалася, а причина могла бути одна з двох: або хтось помітив, що за нею слідкує він, Де Анджеліс, або ж зауважили, що зустрічі з нею шукав такий собі Якопо Бельбо. Отже, те, що вона сказала в трансі, стосувалося чогось серйозного, і навіть Вони, хоч би ким вони були, ніколи не сподівалися, що вона знає так багато. «А припустімо, що якомусь із моїх колег спаде на гадку, що ви її уколошкали», додав Де Анджеліс, приємно посміхаючись, «бачите, у ваших інтересах піти мені назустріч». У мене уривався терпець, а Всевишній знає, що зі мною це трапляється нечасто, і я запитав, чому це людину, якої нема вдома, мусять обов’язково вколошкати, а він запитав мене, чи пригадую я історію того полковника. Я відповів, що в будь-якому випадку, якщо її уколошкали або викрали, це було