Читати книгу - "Скрут"

дівчинки було не заплетене й лежало на вузьких плечах — темне з мідним полиском. Дівчинка нерішуче, якось навіть злякано посміхнулася Ігарові.

Зачинилися важкі двері.

* * *

Ілаза трохи перепочила. Скоса глянула на високе сонце, примружилася й замотала головою. Волосся лізло в обличчя; чоло вкрилося потом, і раз у раз доводилося незвичним селянським рухом втирати його. Увесь струмок, здавалося, пропах парфумами; вона знала, що це лише ввижається, що насправді вода давно віднесла запах далеко вниз — однак ніздрі роздувались, як і раніше, ловлячи насичений, багато разів посилений аромат. Митецький парфумер образився б, якби дізнався, що цілу скляночку дорогих, першокласних, із любов’ю складених парфумів сьогодні ранком перекинули в лісовий струмок.

Ілаза зручніше перехопила камінь. Слід було поспішати; якщо павук занадиться з’являтися вдень, то ні секунди безпеки в Ілази більше не буде. Дотепер вона безпомилково відчувала його присутність і тому знає, що зараз гілля над головою порожнє. Варто поквапитися.

На пласкому камені перед нею біліло товчене скло. Пляшечка від парфумів, безжально розбита шматком базальту, перетворилася спершу на купу скалок, потім стала схожою на крупну сіль, ще далі — на змелену; Ілаза працювала зі стиснутими зубами й не підіймала голови. Скло мусить перетворитися на пил — тоді кровосос уже точно його не помітить…

…Але чи подіє скло, потовчене в пудру?

Ілаза перервала роботу. У неї нічого нема, крім цієї дивом збереженої пляшечки; в неї рівно один шанс. Варто використати його до кінця, взяти зараз голову в руки й вирішити: товкти дрібно чи залишити, як є? Як цукор? Павук ссе тільки кров — чи й нутрощі теж виїдає?

Скрут. Слово з легенд; якби ж згадати, що воно значить. Не може таке слово означати просто «дуже поганий павук»… Вона повинна знати про ворога якнайбільше — тоді стане зрозуміло, як його вбити.

Її пересмикнуло. Дві ночі вона терпляче вистежувала павука — і сьогодні на світанку ледь не побачила його. Не побачила цілком; того, що трапилося їй на очі, вистачило.

Там були зазубрені гачки, які визирали із сірої, якоїсь сивої клоччастої шерсті; безліч суглобів, дивно м’який, заворожливий рух немислимо довгої кінцівки. Все, що побачила Ілаза, було, по суті, лапою. Ногою. У комах ноги чи лапи?!

Далі скрут пішов, а Ілаза витягла зі схованки скляночку з парфумами, вилила пахучу рідину в струмок, а пляшечку вимила піском і розбила на камені…

Ледь вище по струмку висить у тенетах дике порося. Зворушливо смугасте — і ще, здається, живе; кілька днів тому Ілаза наткнулася в заростях на тіло такого самого поросятка, але вже без крові й без голови. Загартована й уже трохи звична до подібних видовищ, вона не вдарилася в сльози, як це, напевно, трапилося б раніше. Вона ретельно обстежила рештки скрутової трапези — саме тієї миті їй згадалася історія про мачуху, що отруїла пасербицю товченим склом.

Історію цю прийнято було вважати щирою правдою; Ілаза пам’ятала жваву балаканину покоївок і власні палкі суперечки з сестрою. Ада, яка була старша й розумніша, запевняла, що все це вигадки, Ілаза ж наполягала й навіть називала село, де, на її думку, сталася трагедія з отруєнням…

Як би там не було, але за кілька годин пан скрут подасться ссати порося, і вінцем його трапези буде свиняча голова. Ілазі доведеться здолати відразу й страх; вона зробить із очеретинки сопілочку без дірочок — просто коротку порожню трубочку. І вдмухне товчене скло поросяті у вуха…

Її пересмикнуло знову. Вона уявила себе отруйницею зі страшної казки — ось вона йде вздовж столу під час бенкету, ось із посмішкою звертається до усміхненого ж таки ворога, пропонує йому скуштувати чудове тістечко… Цукрова кулька на таці, й рука, що тримає частування, не тремтить. Їж…

Вона подивилася на свої руки в саднах, на товчене скло на камені — й нерішуче, невпевнено посміхнулася. Але ж вона, виявляється, сильна! Вона не здригнулася б у бенкетній залі, й ворог, приймаючи тацю з її рук, нічого б не запідозрив… Вона зможе й зараз. Вона має право, адже бореться за життя. Той, хто живе у павучому тілі, противний природі. Смерть його виправить зроблену кимось помилку.

Вона акуратно загорнула скляний порошок у листок латаття й упевнено, не поспішаючи, рушила вгору вздовж струмка.

…Вона півгодини сиділа в крижаній воді, намагаючись змити з себе не тільки запах, не тільки піт і бруд — саму шкіру. Наближався вечір; найкраще зараз було лягти й заснути. І прокинутися, коли все буде скінчено; щохвилини росла її надія. Всі, навіть найстрашніші тварини вразливіші зсередини, ніж іззовні.

Вона лягла, підставила спину сонцю й міцно заплющила очі — проте сну не було. Ілаза спіймала себе на тім, що хоче бачити все сама. Як він підійде до поросяти, як він…

Вона підвелася. Механічно обтрусила безнадійно зіпсовану сукню; повільно, начебто знехотя, рушила до місця свого майбутнього злочину.

Тенета, якими обплутано було порося, кволо смикалися. Ілаза завмерла; ТОЙ трапезував. Поряд із тулубцем нещасного поросятка в павутинні темніло ще одне тіло; Ілаза раптом похолола. Вона чомусь не думала, що павук настільки величезний… Він рухається так блискавично й безгучно, що справжні його розміри…

А чи вистачить скла?!

Їй почулося глухе, черевне ухкання. Скрут скінчив пити кров і взявся до голови; Ілаза стояла, не зважуючись опустити на землю занесену ногу. Захоплений бенкетом, нерухомий… Арбалеті Зараз би арбалет, та тверду руку, та…

Ледь тріснула гілка. На якусь частку секунди Ілаза розгледіла між гілля черево — вкрите тією само сивою клоччастою шерстю, з вісьмома потужними лапами, розташованими по колу, мов шпиці; рот у неї наповнився гіркою, грузлою слиною. Борючись із нудотою, вона встигла мигцем подумати: от би куди всадити стрілу. Здихай, немислиме страховиську. Конай…

Скрут зник. Мить тому Ілаза бачила його тінь серед плетива гілок — а тепер перед очима в неї виявився безголовий поросячий тулубець у обіймах ослаблого павутиння. Звершилося. Все…

Вона опустилася на землю. Прихилилася спиною до стовбура; тепер тільки чекати. І сподіватися, що, вмираючи, тварюка не здогадається наостанок, у чому річ, та не впорсне Ілазі порцію отрути «для дуже поганих людей», яка робить кров уже не кров’ю…

Їй схотілося заховатись. Хоч на дно струмка; насилу підвелася й побрела вниз, до води. Вона так ретельно знищила сліди товченого скла на камені… Вона так довго змивала з себе запах парфумів… Бідолашний парфумер. І на дні свідомості — маленький колючий жаль: зі смертю того не повториться