Читати книгу - "Жорстоке небо"

це щастя, без дурні, найбільше щастя, про яке може мріяти жінка. От тільки чомусь ніхто не попереджує, що в комплекті до них життя підкидає масивний чавунний якір, удавкою прив’язує його до шиї, і не можна повністю зрозуміти цю банальну істину, крім завести власних дітей.

Увімкнувши душ, Діана почекала, поки стече вода, пластмасовим крабом заколола волосся над тім’ям, одягнула гумову шапочку і ступила у ванну. Гарячі струмені тонкими голками впилися в шкіру, жінка, не стримавшись, млосно зітхнула, відчуваючи, як тілом, від плечей до литок, потекло приємне поколювання. Вона виждала, поки шкіра звикне до температури, після чого додала гарячої води і почала натирати тіло гелем для душу від «Avon».

Ванна кімната швидко наповнилася парою. Намилившись, Діана нехотячи змивала піну: гаряча вода розслабила її. Вона знала, що мусить поспішати, але відтягувала момент, коли доведеться виходити з душу. Зрештою, ніхто не помре, якщо вона спізниться на п’ять хвилин на ту нараду. Також було ще дещо. Обтираючи тіло шосткою губкою, жінка раптом усвідомила, що заводиться. Дуже давно, за кілька місяців до одруження, коли батько тільки-тільки купив для неї цю квартиру, Гена нечутно пролізав до ванної кімнати, забирав у Діани губку і, зривисто дихаючи у спину, починав пристрасно цілувати її плечі та шию. А потім, не вимикаючи воду, вони довго кохалися. Хоч уже зустрічалися скількись часу, але в ті дні Гена вперше лишився в неї на ніч. Після того як він без запрошення зайшов до ванної, Діана, вступаючи в душ, навмисне не зачиняла за собою двері. Квартира тоді була без ремонту, сантехніка абияка, проте їх це анітрохи не хвилювало, бо то було найкраще місце у всесвіті: тут вони могли побути наодинці, до нестями насолоджуватись один одним, забувши про все на світі… Діана настільки збудилася, що навіть спогад про Гену не розхолодив її. Якби чоловік зараз був у квартирі та спробував, як колись, прокрастися до ванної, вона віддубасила б його до синців вогким рушником, та зараз це не мало значення. Діана почувалася так, наче сто років не мала сексу, м’язи ніг та низу живота подриґували від солодкої знемоги, шкіру пощипувало не лише від гарячих струменів, власні доторки розсилали блискавки по тілу — природа брала своє. Жінка заплющила очі і стала фантазувати, остаточно втративши відчуття часу.

Опам’ятав її нечіткий, приглушений шумом води і хтивим стугоном крові у вухах викрик:

— Ма-а, він покакав!

«О, Господи!» — пронизливу хіть зірвало з неї, неначе теплу ковдру. Діана опустила регулятор, послабивши струмінь у душі, і гукнула:

— Артемчику, ти щось казав?

Кілька секунд у відповідь не долинало нічого, і жінка подумала, що їй почулося, коли з кімнати донеслося розпачливе верещання:

— А-а-а-а-а-а-а-а! — кричав Артем.

«Точно покакав», — зрозуміла Діана, вискакуючи з душу, на ходу обтрушуючись і закутуючись в рушник.

Імовірність того, що Данило наклав саме в горщик, становила, як любив казати Родіон Столяр, «нуль цілих хер десятих». І на цей раз проблема була не в горщику. Справа в тім, що Даня не вмів, не міг чи не хотів какати сидячи. Коли припирало, Даня, підозріло озираючись, виходив у коридор, спирався рукою на стіну і, замислено вткнувшись поглядом у вічність, вивантажував вміст кишечника у штани. Тільки так і не інакше. Альтернативних варіантів не існувало. Хоч ти лусни, але продукти життєдіяльності виводилися з Данила Геннадійовича винятково у стоячому положенні та лише за наявності плоскої вертикальної поверхні, на яку хлопчик мусив спиратися для забезпечення необхідної стійкості. Діана похапцем скинула шапочку і намагалась заштовхати мокрі ноги в капці, бо знала, що стояча дефекація у штани — це лише півбіди. Крім нелюбові до горщика, яку в принципі ще можна було пояснити, у поведінці Данила були наявні певні ірраціональні моменти, які науковому тлумаченню не підлягали: покакавши біля стіни, Данька вигрібав із трусів кілька какашок і починав гасати з ними квартирою. Якщо Діана чи Гена невчасно фіксували цей момент, гівно не опинялося хіба що на стелі. Попри це, знаючи, як бурхливо реагує на свіженькі какашки його чистьоха-брат, Даня обожнював глумитись, залякуючи Артема витягнутим на-гора вмістом штанців чи підгузок.

Нарешті Діані вдалося заштовхати ступні в капці, хоча, судячи з того, як верещав Артем, вона вже спізнилася. Жінка стрілою пролетіла коридором і, увірвавшись до кімнати, гримнула:

— Даню, припини! Ну, що ти робиш, капосне хлопчисько?!

Щиро кажучи, вона не здивувалась, бо картина була очікуваною: Артем, почервонівши від крику, сидів на столі, підібгавши ноги і тиснучись спиною до комп’ютера. Старався якомога далі відсунутись від краю. Внизу, задерши руки, наче проповідник, і розчепіривши закаляні лайном пальці, стовбичило «капосне хлопчисько». Данило реготав і підстрибував, намагаючись у стрибку дістати старшого брата. Половина радіатора центрального опалення, що тягнувся під столом, увесь табурет, на якому сидів Артемчик, а також край столу були рясно вкриті гіменцем. Поряд із табуретом валявся Артемів альбом з чітким коричневим відбитком долоні на розгорненій сторінці. Навкруг альбому лежали замащені речовиною того ж кольору фломастери.

— Мама, забе-ери-и-и його-о, — розплакався Артем, побачивши Діану.

Почувши суворий мамин голос, Даня припинив зчиняти неподобство, опустив руки і завмер на місці (правда, посміхатись не перестав, лукаво зиркаючи на Діану з-під лоба). Малюк не тікав, знаючи, що, поки попу не помиють, бити його не будуть, а доки мама митиме попу, жага покарання в неї відчутно послабне. Незрозумілим для малюка чином гівно наділяло його тимчасовою недоторканістю — як депутата.

— Марш до ванної! — Діана відступила на крок, пропускаючи Даню, який неохоче, наче в’язень у концтаборі, почвалав до ванної кімнати. — Стій там, поки я тут усе не приберу! І не здумай ні до чого торкатися.

— Ма, давай заткнемо йому попу, — жалібно попросив Артемчик. Оскільки відучити Даню вимазувати какашками стіни й меблі не вдавалося, Гена колись жартома пригрозив, що «заткне малому розбишаці корком попу», якщо той не припинить гівняцькі теракти. Артем почув фразу й учепився за неї, як потопельник, якого змило за борт під час дев’ятибального шторму, за скинуте із судна рятувальне коло. Врешті-решт, Артемчик найбільше страждав від «терактів».

— Тьомо, ми нікому нічого не затикатимемо, — відрубала Діана.

— Чо-ому-у-у-у?

Стримуючи вельми недоречний після новини про аварію сміх, що норовив вирватись як не через рот, то носом, жінка проказала:

— Бо тоді какашки полізуть у Дані з голови. І буде ще гірше.

Не злізаючи зі столу, Артем похнюплено хмикнув і зовсім по-дорослому промовив:

— Я