Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

близько п’ятої вечора. Артур Ренс попросив лише подати йому чай у кімнату, пояснивши, що трохи нездужає.

На прохання Рультабія консьєрж Берньє посвідчив, що тої ночі лісничий запропонував йому взяти участь у браконьєрських ловах (добре, що лісничий уже не міг спростувати його слова), призначив йому побачення поблизу діброви, але сам не з’явився, то консьєрж рушив йому назустріч… Увійшовши до центрального подвір’я, вже підходив до донжону, коли побачив якусь людину, що чимдуж бігла в напрямку правого крила замку. Цієї ж миті пролунали постріли, — певне, стріляли у втікача. З вікна галереї вигулькнув Рультабій. Він побачив Берньє з рушницею, впізнав його й наказав стріляти. Тоді Берньє вистрілив… Був певен, що поцілив злочинця, навіть гадав, що вбив його, і гадав так, аж поки Рультабій обстежив труп і сповістив, що людину вбито ножем. Він і досі нічого не второпав, що й не дивно в такій фантасмагорії, адже якщо знайдений труп не є трупом утікача, по якому всі стріляли, то це має означати, що втікач кудись подівся. «А в цьому глухому куті подвір’я, — казав Берньє, — де ми всі скупчилися над трупом, не вистачило б місця не лише для ще одного мертвого, а й для живого — ми б його неодмінно побачили!»

Але слідчий нагадав йому, що коли всі зібралися в тому кутку, стояла темна ніч і ніхто не зміг роздивитись обличчя лісничого й упізнати його, для цього довелося перенести труп до вестибюля…

На що татусь Берньє відказав, що хай ми не помітили нікого — ні живого, ані мертвого, — не роздивились у темряві, але якщо там усе-таки був хтось, то ми неодмінно наступили б на нього, так тісно в цьому закапелку двору… Адже ми вп’ятьох були там, і справді дивно, що хтось міг би шаснути поміж нас… Єдині двері, що туди виходили, це — двері кімнати лісничого, а вони були замкнені — ключа ми потім знайшли в кишені небіжчика…

І оскільки з міркувань Берньє, які на перший погляд здавалися логічними, виходило, ніби чоловіка, який, безперечно, помер від удару ножем, убито з вогнепальної зброї, слідчий не надав особливого значення його словам. І вже опівдні всім нам стало зрозуміло, що представник правосуддя переконаний: ми прогавили втікача, а натомість наштовхнулися на труп, який не має нічого спільного з нашою справою. Він негайно хотів це довести, і, ймовірно, нова справа відповідала думці, що склалася в слідчого з приводу морального обличчя лісничого, — його зв’язків, нової інтрижки з жінкою хазяїна трактиру «Донжон». Таку версію підкріпляли й свідоцтва про погрози, що їх трактирник висловлював на адресу лісничого. Тому о першій годині для татуся Матьє, незважаючи на протести дружини та його скарги на ревматичні болі, було заарештовано й відпроваджено під пильною вартою до Корбея. В його будинку не виявили нічого компрометуючого, але погрози, висловлені ним напередодні в товаристві биндюжників, які повідомили про це слідчому, скомпрометували його більше, ніж якби в нього в матраці знайшли ніж, яким було вбито «зеленого чоловіка».

Ми були приголомшені жахливими незбагненними подіями, а ще наче б для того, аби добити нас морально, до замку прибув Фредерік Ларсан, який щез був із Гландьє одразу після приїзду слідчого, а тепер повернувсь у супроводі працівника залізниці.

Ми з Артуром Рейсом саме обговорювали у вестибюлі питання, чи винний татусь Матьє. Дискутували тільки вдвох, бо Рультабій, здавалося, поринув у якісь далекі мрії, і його жодною мірою не цікавило, про що ми говоримо. Слідчий та його секретар перебували в маленькій зеленій вітальні, куди Робер Дарзак запросив був нас, коли ми вперше прибули в Гландьє. Татуся Жака покликав до вітальні слідчий. Робер Дарзак лишався нагорі, в кімнаті панни Станжерсон, разом із професором та лікарями.

Так ось, Фредерік Ларсан та чиновник залізниці увійшли до вестибюля. Ми з Рультабієм одразу ж упізнали службовця по його білявій борідці.

— Ти диви, залізничник з Епіне-сюр-Оржа! — скрикнув я і з подивом подивився на Фредеріка Ларсана.

— Так, так, ви маєте рацію, це справді залізничник з Епіне-сюр-Оржа, — посміхнувся поліцай.

Тоді наказав жандармові погукати слідчого. Татуся Жака було негайно виряджено з вітальні, а Фредеріка Ларсана та його супутника — запрошено. Минуло, мабуть, хвилин із десять. Рультабій не знаходив собі місця. Двері вітальні відчинилися, жандарм, якого викликав слідчий, увійшов до вітальні, потому вийщов, зійшов сходами нагору й невдовзі спустився й доповів:

— Пане слідчий, пан Робер Дарзак відмовляється йти сюди!

— Як це так «відмовляється»? — вигукнув Марке.

— Відмовляється! Каже, не може залишити панну Станжерсон у такому стані…

— Гаразд, — мовив де Марке. — Якщо він до нас не йде, то ходімо ми до нього!

Слідчий із жандармом почали підійматися нагору, де Марке знаком покликав Ларсана й залізничника за собою. Ми з Рультабієм замикали процесію.

У такий спосіб дісталися до апартаментів панни Станжерсон. Слідчий постукав. Відчинила покоївка Сільвія, маленька білявка, чиє блякле волосся безладно спадало на перелякане обличчя.

— Чи тут професор Станжерсон? — запитав слідчий.

— Так, добродію.

— Перекажіть, що я волів би з ним переговорити.

Сільвія пішла шукати професора.

Вчений вийшов до нас. Він плакав. На нього боляче було дивитися.

— Чого вам ще від мене треба? — запитав він слідчого. — Не могли б ви хоч у такий момент дати мені спокій?

— Професоре, — сказав слідчий, мені конче потрібно поговорити з Робером Дарзаком. Чи не могли б ви вмовити його покинути кімнату панни Станжерсон? Бо інакше я буду змушений сам переступити поріг її кімнати разом з представником правосудця.

Професор нічого не відповів, він лише подивився на слідчого, на жандарма, на всіх тих, хто супроводжував їх, — так дивиться жертва на своїх катів, — І мовчки повернувся до кімнати.

Звідти відразу ж вийшов Робер Дарзак. Він був дуже блідий, змарнілий, але коли вгледів за спиною Фредеріка Ларсана працівника залізниці, обличчя його спотворила гримаса, із застиглими від жаху очима він глухо застогнав.

Ми всі були зворушені трагічним виразом цього скорботного обличчя і не змогли стримати вигуку співчуття. Кожен з нас відчув: сподіялося щось непоправне, що призвело до погибелі Робера Дарзака. Лише Фредерік Ларсан мав сяючий вираз обличчя, він був подібний до мисливського собаки, який врешті схопив здобич.

Киваючи Дарзакові на юного залізничника з русявою борідкою, пан де Марке спитав:

— Ви пізнаєте цього добродія?

— Так, упізнаю, — одказав Робер Дарзак, марно силкуючись надати твердості своєму голосу.

— Це залізничник зі станції Епіне-сюр-Орж. Цей молодий чоловік твердить, — вів далі де Марке, — що бачив, як ви виходили з поїзда в Епіне…

— Сьогодні ввечері, — закінчив Робер