кордон і зроблю там таке, чого ніхто й ніколи зробити не зможе! Я відкрився, не приховував правди ні на мить, після зрозумілого шоку в перші хвилини, ось перед вами мої пояснення, ось плівки із знятими секретними документами, жодної з них я не передав ворогові, так, мене завербували англійці й американці в Парижі двадцять шостого липня, в готелі, так, я мав тут зв'язок з розвідниками противника, але жоден наш секретний документ до них не потрапив!» — «Це все добре, що ти мені пропонуєш, Олег Володимирович, навіть дуже добре, але щоб ми повірили тобі, ти мусиш якнайдетальніше розповісти про все — з самого початку… Розумієш? З самого початку…» — «Та невже ви мені не вірите?! Я ж росіянин, до останньої краплі крові росіянин, Олександре Васильовичу, я відкрився перед вами, як перед братом, як перед товаришем, зрештою!» Я зрозумів, що вести розмову далі нема сенсу: він давно приготувався до лінії свого захисту і не відступить від неї ні на крок, якщо тільки я не завдам йому такого удару, що він завагається й підніме руки: «здаюся». А як же це зробити? Віддав я його іншому слідчому, запропонував колезі вести жорстку лінію допиту: ніякої відвертості і ніяких сентиментів; запитання — відповідь, запитання — відповідь, точне дотримання суворої норми закону, а сам переключився на Війна, якого в той день привезли з Будапешта. Спочатку я до англійця придивлявся, починати розмову не поспішав, враження він справив трохи дивне: людина неуважна, зразу видно, що не професіонал, зв'язковий, погнався за грішми, розвідка, мабуть, пообіцяла йому великі бариші за співробітництво, хоч був він зовсім не бідний, але, як кажуть, жадність фраєра згубила… Розговорив я його, звикли один до одного, і лише тоді, ніби між іншим, спитав його: «А коли саме Пеньковський показав вам своє службове посвідчення дванадцятого квітня, пане Вінн?» — «А як же?! Звичайно, дванадцятого, через годину чи дві після того в Москві почалося шаленство з приводу повернення космонавта Гагаріна!» Добре. Записали в протокол, — як-не-як, а документ, це вже якийсь доказ… Але — не для Олега Володимировича, на ньому зуби поламаєш, я ж кажу, людина він міцної породи, напевне відповість на удар ударом: «Вінн — зв'язковий, а не професіонал, мало що він говорить, а я наполягаю: вербування відбулося двадцять шостого липня в Парижі, тільки так і не інакше…» Я, Віталію, дуже серйозно тоді думав, що ж робити… Вважають, що тільки контррозвідка вміє спектаклі ставити, коли шпигуна ловить… Ні, брат… Ми, слідчі, також повинні володіти майстерністю режисури, а вона, ота майстерність, без ретельного вивчення психологічного портрета твого підопічного зовсім неможлива… От я й вирішив суботу й неділю провести за містом, на самоті. Сидів собі з вудкою: на одному кінці черв'ячок, на другому — дурачок, і не риба, як сам знаєш, мене цікавила, а мій підопічний Олег Володимирович… Людина він явно авторитетна, і хоч бундючився, але в самій глибині його крилася дрібнота, страх перед начальником — і не так важливо, перед яким, перед нашим чи англійським, — і перед папером, який той має право підписати… «Без паперу прусак, а з папером мастак»; будь воно тричі прокляте, оце наше одвічне, але воно ж, це наше, природжене, дало мені тоді ключ до Пеньковського… В понеділок я викликав його на допит: він, звичайно, знову за своє, знудьгувався з моїм суворим колегою, почав викладати карколомний проект комбінації проти ЦРУ; я мовчав, кивав головою, слухав, а потім рубонув: «Олег Володимирович, дивись, що в пас з тобою виходить: ти просиш послати тебе в Англію, щоб ти в Лондоні розгромив СіС, а потім ЦРУ… Все це добре, навіть дуже добре, але як я можу вручити тобі закордонний паспорт, коли ти мені продовжуєш брехати, причому не просто так, аби відбалакатись, а цілеспрямовано? Чому ти наполягаєш на даті вербування двадцять шостого липня в Парижі і досі жодним словом не обмовився про те, що запропонував свої послуги англійцям у Москві, дванадцятого квітня, тобто практично за чотири місяці до того, як підписав у Парижі документ про вербування?» Пеньковський немов спіткнувся об щось, потягся до мене, мабуть, зрозумів, що далі крутити нічого, кінець… От він тоді й поплив… Того ж дня віддав нам свого безпосереднього керівника, поставив знак на стовпі, викликав американця до тайника «номер один» на Пушкінській вулиці, ми його взяли на місці злочину, — не відбрикаєшся, — а потім сів за стіл і три місяці писав про свою шпигунську роботу: день за днем, година за годиною… Так… — Васильєв раптом усміхнувся. — А з Вінном цікаво вийшло. Після того як відсидів своє і повернувся в Лондон, то заявив у «Санді таймс», що, мовляв, російський слідчий поводився зі мною дуже коректно, по-джентльменськи, і якби я опинився на його місці, то поводився б точнісінько так: дотримуючись усіх норм закону… А через два роки облив брудом і мене і англійську розвідку, — як кажуть, усім сестрам по сережці. Американці почали з ним працювати, відбили його в англійців, тому він так і співбратів своїх покотив по грудках, а заразом і мене…
— Ти мені кіно розповів, Сашо, — озвався Славін. — Чому сценарій не пишеш?
— А справи хто за мене вестиме? Це тільки йолопи вважають, що літературою можна у вільний від роботи час займатись, а вона, література, ой яка ж це робота, гірша каторги, Віталію…
— Чим ти поясниш його падіння, Сашо? — спитав Славін. — «Горілку пив, з жінками гуляв» — це все, звичайно, погано, але хіба мало людей цим грішать, а шпигунами ж не стають?
— Йому генерала не дали, Віталію, ось у чому річ… У Комітет по науці перевели, а ті, з ким він воював, уже по дві великі зірки на погонах носили… Заздрість… Немає нічого страшнішого від заздрості, дорогий ти мій… Моцарт і Сальєрі, вічна тема… Заздрість породжує злість, розпач, страх… Але неодмінно відчуття власної винятковості… Він і тим, що на пиятиці в суді особливо наголошував — також вів свою лінію, до потомків, так би мовити, звертався і до нас, смертних: «З ким, мовляв, не трапляється, схибив, покірної голови й меч не бере, пощадіть…» Він не в одні ворота грав на процесі, він туди й сюди цілився гол засадити… Хитрував він, Віталію, до останньої хвилини хитрував… Пеньковський був людиною спритною, але недалекою, він не був інтелігентом, Віталію, хоч і академію закінчив, — за що ж йому зірки чіпляти?! От у ньому ненависть і з'явилася, темна
