Читати книгу - "Садівник з Очакова"

завершувати розмову з Степаном суперечками або образами.

Степан ледь помітно посміхнувся.

— У цій книзі написані серйозні речі! — сказав він. — Ти уважніше вчитуйся!

Спогади про вчорашній вечір перервала вантажівка, що загуркотіла за вікном. Ігор повернувся до ліжка, ліг. Вимушене тимчасове ув’язнення в своїй кімнаті налаштовувало на спілкування. Вчора він однаково радів і розмові з Коляном, і бесіді з садівником. Сьогодні ж вечір тягнувся безглуздо і повільно. Мати дивилася телевізор. Лікар зі швидкої допомоги прийшов і пішов, сказавши, що рана на диво швидко загоюється.

Ігор вже вирішив погасити світло і лягти спати, як до кімнати постукав і зазирнув Степан, одягнений у новий костюм.

— Ігоре, парасолю позич, — попросив він.

— Куди ви в таку негоду?

— Та в кафе, знайшов одне приємне місце.

— В коридорі, на вішаку, — підказав Ігор.

— Там жіноча, червоного кольору. А я у тебе чорну бачив!

Ігор пригадував місцезнаходження парасолі.

— Там подивіться, — вказав рукою на шафу, — зверху.

Садівник знайшов парасолю, подякував і пішов.

Ігор погасив світло, проте, довго не міг заснути. Сумбур думок крутився одночасно навколо Фіми Чагіна, леза в його тілі, Йосипа, «Книги про їжу», написаної тим таки Йосипом, Вальки з її страхом. В роті, чи то як післясмак, чи то як згадка, легко запекло, як тоді, після випитої у Фіми самогонки.

Ігор неохоче встав, пішов на кухню і, не запалюючи світла, налив собі чарку коньяку. Присів до столу, скуштував.

Йому здалося, що саме в такий час він зазвичай і пив коньяк, перш ніж одягнути міліцейську форму і вийти на знану лише ним одним дорогу в минуле, в Очаків 1957 року. Раптом Ігору стало страшно і холодно. Причину він не розумів, аж поки не зауважив, що сидить на кухні у самих трусах, а крізь відчинену кватирку тягне холодом, бо надворі періщить дощ.

Допивши коньяк, повернувся в ліжко, заліз під ковдру. Почав думати про руду Вальку. Непокоївся за неї, переживав.

— Не дай Бог, з нею щось станеться, — прошепотів Ігор, лежачи з розплющеними очима. — Не дай Бог! Я йому не подарую!

І в цих останніх своїх словах перед сном він вловив не свою, а чиюсь чужу злість і жорстокість. Ніби не він це сказав, а актор у кривавій кінодрамі.

Зранку в будинку зчинився незвичний шум. Щось дзвеніло. Рипіли двері. У кімнату швидкою ходою увійшла мати, поставила відро з водою, почала мити шваброю підлогу.

Ігор спостерігав за нею з ліжка кілька хвилин. Дивувався, що вона навіть не подивилася в його бік, не привіталася.

— Що сталося? — запитав нарешті.

— Брудно в домі, — заклопотано промовила Олена Андріївна. — А сьогодні гості приїжджають!

— Які гості?

— Дочка Степана зі Львова. Він вже за нею на вокзал поїхав, зустрічати.

Ігор встав, натягнув спортивні штани. Торкнувшись пальцями перев’язаної рани, здивувався майже повній відсутності болю.

— Поснідай, будь ласка, сам, — сказала мати, відірвавшись від швабри.

На кухні було вже прибрано, тільки підлога ще не висохла.

Підсмаживши собі яєшню, Ігор сів за стіл. Вікно вабило погляд своєю оновленою прозорістю. А за вікном — сухо і ясно. День обіцяв бути чудовим.

«То що, Степанова донька у нас житиме? — подумав раптом Ігор про дочку Степана. — Батько — в сараї, а донька — у нас? Оригінально!»

— У тебе є жінка? — заскочила Ігора зненацька мати, що стояла у дверях.

— Не зрозумів, — ошелешено протягнув Ігор.

— Жінка, старша за тебе, — додала Олена Андріївна.

Якби Ігор цієї миті їв яєшню, то певно, вдавився б.

— Що з тобою? — розреготався він. — Серіалів надивилася?

Мати мовчки підійшла до столу і поклала поряд з брудною тарілкою шкарпетки Ігора із заштопаними п’ятками.

— Думаєш, я життя не знаю? — запитала єхидно і пальцем торкнулася заштопаної п’ятки. — Знайди собі молоденьку дівчину і женися, тоді, може, дурне з голови вийде! І ніхто з ножем на тебе не буде кидатись!

— Та я… — почав, було, Ігор і замовк, глянувши на свої шкарпетки. — Це моя знайома. Побачила, що подерті…

— І не соромно до жінки в подертих шкарпетках ходити? — із саркастичною посмішкою на обличчі вигукнула мати. — Я тобі дивуюся!

Двері за мамою зачинилися. Ошелешений Ігор глянув на шкарпетки, скинув їх зі столу і ногою запхав під батарею.

— Т-а-ак, — пробурчав роздратовано.

Повернувся в свою кімнату.

— Ти б одягнув щось пристойніше, — знову в дверях з’явилася Олена Андріївна.

— А де вона спати буде? — запитально поглянув на матір Ігор.

— Гадаю, тут, — вона вказала на дбайливо перестелене ліжко сина.

— А мені в сарай йти? До Степана? Вчитися на бомжа?

— Степан — не бомж, — вступилася за садівника Олена Андріївна. — Він будинок купує. А ти можеш кілька ночей у моїй кімнаті на розкладачці переночувати!

— Будинок!? — новини цього ранку були настільки несподіваними для Ігора, ніби він щойно прокинувся від летаргічного сну. — Який будинок?

Пам’ять раптом повернула Ігора в недалеке минуле, коли Степан просив його розпитатися, чи не продаються в Ірпені два будинки на одній ділянці?

— Великий будинок, я вже і на оглядини ходила з Олею. Один — великий, а другий — менший.

Ігор зауважив, що мати, яка ще недавно шурувала підлогу в фіолетовому фланелевому халаті, тепер стояла одягнута в свою найкращу сукню, та ще й з бурштиновим намистом на шиї.

— Як ти почуваєшся? — запитала вона турботливо.

Ігор, вкотре за цей ранок, торкнувся перев’язаної рани. Рана відреагувала на дотик, проте біль був ниючим, а не різким.

— Та нормально, — відповів син.

— Тоді я тебе дуже прошу, одягнися пристойніше, — знову заговорила мати. — У тебе ж у шафі випускний костюм висить. Ти його майже не носив!

— Куди ж мені в костюмах ходити? Я і так людиною почуваюся, мені для цього краватка не потрібна! — заторохтів Ігор, та раптом щось зупинило його. Чи те, що мати сумно похилила голову, зрозумівши, на кого натякає Ігор; чи те, що сам відчув, що переборщив. Озирнувся на шафу.

— Ти хоч поясни: з якого дива костюм одягати? Я ж бачив її у Львові, нормальна дівчина! Їй фіолетово, в костюмі її зустрічають чи без. Вона сама в джинсах і светрі ходить!

— Та не про неї мова! — Олена Андріївна махнула рукою. — День сьогодні особливий для них! Ти ще замолодий, щоб зрозуміти. Вони ж будинки купувати йдуть, і хочуть, щоб ми також з ними… І Оля вже зібралася.

Ігор подумки лише подивувався своїй матері: як швидко після переїзду з Києва колишня мешканка столиці стала такою провінціалкою!

«Боже, як багато між ними спільного! І звідки що взялося?» — замислився він, дивлячись на матір і думаючи