Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

(вона була закреслена), авторові було дуже зле, що дешифрують його закреслення. Цікаві очі — з надщербленими сором'язливістю мутнувато-гордими очима.

У Льва Толстого 87 посмішок і 94 поглядів очей. Буряк підрахував 5—6 поглядів і стільки ж посмішок.

16.5.1963 р. Вчора бачив Леся Танюка — чорнявий, маленький, засмаглий хлопчина, дещо сором'язливий. Він пише сухувато-колючі вірші, прочитав цікавий вірш Драча про крила, які дядько завжди стинає.

Це і Березінський — високий нахабнувато-розчулений.

Ще питання міри настроїв-впливів: може, я „перечитався“ Пастернака? Може, він мені зашкодив, я йшов до нього в хату, а забув, що десь зачиняться двері і вихід назад буде або забрудненим, або взагалі неможливим?

17.5.1963 р. Читає лекцію Богдан[337]. Сьогодні — мені дискутуватися. Лесь[338] — крізь сон. До рана.

Рибо, „Творческое воображение“.

Вундт, „Фантазия как основа искусства“.

Потебня, „Вопросы теории и психологии творчества“.

Груденберг, „Гений и творчество“.

Горнфельд, „Муки творчества“.

Медведев, „Лаборатория писателя“.

1930- [ті] р. — психологія творчости не розроблялась.

Людський мозок —14 млрд. клітин (а кожна клітина має 200 зіткнень).

Сєченов: щодня ми маємо до 500 тисяч вражень.

„Деякі наші виставки так нагадують природу, що краще парк, аніж художня виставка“ (Рудницький).

Треба прочитати Павлова…

У Львові є поет — учений, винайшов контролограф — вимірює пам'ять, волю (Цурковський, очолює психологічну лабораторію). Це — якийсь „чорт в синцях“ — готував кандидатську, а зробив докторську дисертацію.

Іванисенко про 4 типи побудови ліричного твору:

1) Це доведення теореми („Васильки“ Сосюрині);

2) вибух почуття — градація його, наростання експресії…

Виступав Григорій Матвійович Сивокінь — молодий кандидат з поетики і давньої української літератури.

Але як він не читав Марковського?

Повтори рядка як спосіб композиції.

В середині 1930-х pp. отерпла й форма — народна пісенність. Експерименти форми — це гріх, який карається на горло.

У середнього покоління поетів — традиційність. Це заглиблення, розповнення традиційної норми? А яка ганьба — ми навіть тут не спромоглися на повне розповнення форми, а далеко десь кипіли в незалитій бочці, і кипіли — думаючи — і вишнево, і лугово.

Трагедія Вороньків — це не жарти, це слуги епохи, вина — не їх, вина — епохи. Вона їх вирвала — від хліба, від металу, від вугілля — це робота „по совместительству“.

„12“ Блока — це талановитий жарт. Не більше. Досягнення? Смішно. Але це блоківський жарт естета.

Цікаве обчикриження народом Тичини — десь знайшли межу — і зрізали. Це — для нас. Решта — ні.

Сидоренко, Віршування в українській літературі, 1962 р.

А. Коваленков, Практика современного стихосложения, 1962 р. „М[олодая] гвардия“

18 [травня] приїхав Вінграновський — грав з хлопцями у шахи. Наступного дня — вірші мої обговорювали — сказав, що багато невивершеного — „Ніч ск[ульптора]“ — „дуже літературний“; „Ти раптом…“[339] сподобався, як і „Про море“[340].

Богдану сподобались дужче, але він їх, гадаю, прочитав неуважно.

В неділю — подорож до міста, а тут — довга вечірка і дощ. А наступного дня, у понеділок — перед передпроводи Богдана — пили пиво і вино; перед цим Микола[341] читав свої вірші —уже відомі („Вона була…“ — цілий як є — прочитав у середу), за „доміно“:

Б'ють в доміно — вбивають в землю стіл

Б'ють в доміно

Б'ють день, б'ють ніч.

Цікаві розповіді — про львівських юристів, розстріляних десь у минулому році — вони прагли сепаратизму[342].

У вівторок — грали у футбол, волейбол — Вінграновський битий, він трохи хвалькуватий але не це важливо, навіть і не його абияка обізнаність літературна. В його нових віршах звучать шевченківські інтонації.

„Народу ніколи було і плюнуть вам у очі“.

Його розповідь — про Довженка, про роботу над Орлюком — весільна ніч, і відчуття смерті — танк, і перев'язана рука»[343].

На жаль, у щоденникових нотатках Василя не згадано про розмови Стуса з Віктором Іванисенком. А вони були, адже саме в Одесі Іванисенко, який керував поетичною секцією молодих, запропонував поетові вступати до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР і пообіцяв усілякі сприяння зі свого боку.

Цей місяць в Одесі став знаменним для всього подальшого Стусового життя. Після цього сумнівів уже не було: треба прориватися до Києва.

У Донецьку залишалася невирішеною лише одна проблема: взаємини з Шурою, які то затухали, то спалахували вогнем пристрасти, всупереч очевидній життєвій безперспективности.

Василь навіть познайомив Шуру з батьками. Та й як було не познайомити, коли почуття постійно брали гору над розумом, а Володимир Буц не раз і не два залишав захоплених шалом тілесности у своїй однокімнатній квартирі[344].

Мамі Шура не сподобалася:

— Не наша вона, розбитна якась, — кинула, коли син повернувся, провівши Шуру після перших відвідин.

Та й сам парубок, правду кажучи, значно більше цікавився майбутніми літературними перспективами, аніж думав про шлюб. Шурі ж виповнилося 26 — критичний, за донецькими мірками, вік для створення родини.

Всупереч всьому ні він, ні вона так і не знайшли в собі сил для остаточного розриву і спекотне літо 1963-го пройшло під знаком любови й книжок.

Робота в «Социалистическом Донбассе» не надто перевантажувала, а традиційна «пляшка пива» допомагала скидати напругу. А ще — Шура була ідеальним слухачем, чия увага допомагала виважувати слова, чіткіше формулювати враження, відчувати насолоду від володіння увагою слухача: «Бувало, забували навіть поїсти, — згадує Олександра Фролова, — стільки розмов! І де, відки все це бралося — не знаю? Нащо вже я гомінка й балакуча, а почула його голос, духом протиріччя просякнутий, — і притишую себе. Така єдина, тобто цілісна людина. Як із вулкана, з нього виринало — виринало: образи, судження, казково, фантастично-піднесено. Як він міг усе це в собі носити, щоб не спалити себе? Годинами його слухала. Одну ніч просиділи до ранку — його сповідь про художника Ван Гога. Книжку про нього подарував. Ніч без жодного поцілунку — так було цікаво, така захоплююча людина»[345].

Але, залишаючись на самоті, жінка не могла не ставити перед собою питання:

— Хто я для нього: муза творчости? супутниця молодости? що далі?

Уже прикінцем 1990-х, під тиском включеного диктофону, зізналася:

«— Його дружина виростила сина. І я низько схиляюсь перед нею. А як би я вчинила? Нашу дитину полишила б на чийсь дбайливий догляд і, згорьована, блукала б із Василем магаданами і пензами. Я себе знаю. Тому й не поїхала до нього в Київ…

— Шуро! На відстані літ шкодуєш, що не пов'язала з ним долю? — [це — інтерв'юер В. Вербиченко]: Шура (після павзи):

— Шкодую.