Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

в малу хату

І став у порогу…

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава… слава богу!

Ходи сюди, не лякайся…

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я…» —

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я… я твоя мати».

Та й замовкла…

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся… до матері —

А мати вже спала!

13 ноября 1845,

в Переяславі

КАВКАЗ

Искреннему моему Якову де Бальмену [137]

Кто даст главе моей воду,

И очесем моим источник слез,

И плачуся и день и нощь

о побиенных…

Иеремии глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові,—

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави бога,

Великого бога.

Не нам на прю [138] з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тільки плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сльоз!

А батькових, старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! Слава! слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам царям

Слава!

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті..

Борітеся — поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек і сакля[139] — все твоє;

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! чом ви нам

Платить за сонце не повинні! —

Та й тілько ж то! ми не погане,

Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас [140]

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі.

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрестом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого-то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм,

Французів лаєм. Продаєм

Або, у карти програєм

Людей… не негрів… а таких

Таки хрещених… но простих,

Ми не гішпани [141]; крий нас, боже,

Щоб крадене перекупать,

Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону:

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мірри [142] дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!.. і як плести

Кнути узловаті,—

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії… бо вже взяли

І поле, і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Украйні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розриті могили в степу назирай.

Заплач з козаками дрібними сльозами

І мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму, — нехай ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою

Мої думи аж до тебе…

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо прочитаєш…

І могили, степи, море

І мене згадаєш.

18 ноября 1845,

в Переяславі

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,

І НЕНАРОЖДЕННИМ

землякам моїм

в Украйні і не в Украйні

моє дружнєє

ПОСЛАНІЄ

Аще кто речет, яко люблю

бога, а брата своего ненавидит,

ложь есть.

Соборное послание Иоанна.

Глава 4. с. 20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає