Читати книгу - "Том 11"

змальований і самий тип, і ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: «Браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit!»138 Вас мусили добре лаяти Ваші dobrze wychowani139 краяни, бо вони не звикли, щоб жінка — хоч і писателька — могла на «щось такого» одважитись. Не думайте однак, що і я бачу в Вашій «Некультурній» «щось такого»; на мою думку, в ній нема нічого надто різкого, найсильніші місця подібні до fortissimo 140 доброго піаніста, що ніколи не буває різке. Такий реалізм я признаю, бо він не виключає поривів ins Blau. Скажіть, чи д. П[авли]к читав «Некультурну»? Се мене дуже інтересує. Ліля так само, як і я, в нестямі од «Некультурної».

«Valse melancolique»141, і «Некультурна», і «Битва» найбільше подобаються мені з Ваших праць, як, врешті, побачите і з мого відчиту. Щодо сього відчиту, то, певне, Ви сподівалися від нього чогось більшого, ніж тепер побачите. Я подаю його Вам скороченим тропіки (in extenso !) і виключаю цитати, бо вони, запевне, звісні буковинським читачам, а тим способом мій відчит тратить свою головну покрасу. Боюся, що взагалі він буде мало цікавий для буковинців (порадьтесь там з редакцією, може, не варт і друкувать), бо, як бачите, він зложений для людей, що нічогісінько не знають про австро-руську літературу, і через те повен банальностів. Моя мета була презентувати письменників, а не критикувати їх, бо хіба ж я критик (борони мене боже!)?

22.1—З.ІІ. От і пождав мій лист ще кілька днів, а все через той відчит! Ненавиджу переписувати, а се пришилось аж двічі переписати ту саму річ. Я сей відчит розширила трохи, написала по-російськи, переклала цитати; і послала через Лілю до «Вестника Европы», може, видрукує, бо він тепер дуже чесно обстає за нашу справу проти усяких сіпак aus ordentlichen und unordentlichen Professoren 142. В тій версії я трохи розширила біографічну частину, зробила детальнішу оцінку творів, а в початку підійшла до справи з тоншого кінця, ніж тут, бо то має бути «розправа», а се просто «реферат». Ви бачите, що я д. Стефаника раз назавжди записала до Вашої буковинської парафії, і нехай він при ній зостається. Адже добре так?

Цитати, що я умістила до свого відчиту, справили на слухачів якнайкраще враження, надто заінтересувала навіть сторонніх людей (не українців) «Синя книжечка», бо вона зачіпає тему, що тепер найживіше займає російську публіку, а власне, справу пролетаризації селян. Взагалі «мої буковинці» заімпонували киянам. А я ж то вже не рада, ні! (Так, здається, по-вашому кажуть?)

Тепер — о справах приватних. Фотографії берлінської тепер, на жаль, не маю і ніяк не можу зібратись написати до Берліна, аби замовити ще. Як матиму, то конче Вам пришлю. А Ви на мене не чекайте та присилайте свою.

Людя Вас дуже щиро вітає і часто згадує, але що не відписала Вам хутко і багато часу минуло, то тепер їй сором озиватись до Вас (воно так часами буває!), от вона і далі мовчить, хоч я і кажу їй, що се «отвратитель-но» так робити! З усіх київських знайомих я тільки і бачу, що Старицьких та Черняхівських, бо вони не бояться нашої «прокаженної» хати — однаково ж п. Черняхівський одвідував наших слабих яко лікар,— а решта всі бояться, отже, ми тепер наче «отлучении от церкви», тільки не можемо витримати, аби часом десь до театру або до концерту не піти, бо таки ж годі витримати, коли такі боги музики приїздять, як, наприклад], піаніст Рейзенауер, котрого я перед тижнем чула. Чи Ви його чули коли? Як ні, то можете жалувати. Досі я цілком не розуміла і не любила Моцарта (окрім «Requiem» *), а тепер пізнала його в новому світлі і вже люблю. Навіть з Лістом погодилася, хоч не цілком ще, в в нього речі мені неприємні, і тут навіть Reisenauer 2 нічого не порадить. Шопена, на мою думку, піаністка Єсипова не гірше, а може й краще грає, але щодо класиків, то Reis[enauer] справжня сила!

Чи хто Вам пише такі листи, як я? Певне, ні, бо я вже прославилась далеко своїми листами, що в них ніколи нема того, що треба. Мама не раз сміється, що я пишу їх, певне, з високості неба чи зо дна моря, але не з сього світу. Часами вони подібні до рецензій, як от і сей: спочатку література, потім музика, а щоб докінчити рубрику, уміщу і драму. Бачила я недавно Ібсенову «Нору» тут на сцені, і — страх подумати! — вона мені не сподобалась. Ся Нора таке наївне звірятко, що я надивуватись не можу, як могла вона вкінці обернутись у Frau Ibsen 3. Але ж таки обернулась, при божій та авторовій помочі, бо остатню сцену була такою проповідницею, що аж злість на неї брала — es klang ganz zu erbaulich und es roch nach 014.

А що треба, те забула! «Легенду», мушу признатись, ніяк не можу прислати, бо її хтось у Лис[енка] украв, а я грати вмію, та нот записати не тямлю, напишу своїй кузині в Софію, може, вона пришле, бо в неї є.

А тепер — бувайте здорові! Як бачите, і мої листи мають кінець. Напишіть мені хутко, то ще отримаю. Пишіть, що думаєте, так найцікавіше, тому не ставлю жадних запитань. Щире стискання!

__Ваша Леся К.

1 «Реквієму» (лат.).— Ред.

2 Рейзенауер (нім.).— Ред.

3 Пані Ібсен (нім.).— Ред.

4 Все звучало надто повчально і відгонило оливою (нім.).— Ред.

93. ДО В. М. ГНАТІОКА

11 лютого 1900 р. Київ Киев, Мариинско-Благовещ[енская], 97,

30~11іапо ї—її

Високоповажаний добродію!

Вчора я зовсім несподівано через люди довідалась, що мій «Атта Троль» вже друкується у «Віснику», але ж ні «Вісника», ні мого перекладу не бачила. Редакція сього шан[овного] журналу, де я маю честь вважатися постійною співробітницею, певне, чекає, аж я пошлю передплату, і через те мені книжок не посилає. Через великі клопоти, що були остатніми часами в нашій родині, нам не було часу подумати про посилку грошей на журнали, але тепер в[исоко]пов[ажана] редакція може бути певна, що ми не забаримось вислати передплату, отже, чи не