Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

зі скелястого узбережжя туди, де море з його припливами та відпливами одвіку не відає про спокій, як після цього не відав про спокій і я.

І дитя тут також було.

Дружина вряди-годи ловила мене на тому, що за чаєм я витаю думками бозна-де чи після вечері замріявся над горнятком кави по-ірландськи, і питала:

— Знову це?

— Так.

— Але ж це безглуздя.

— Так, це безглуздя, я знаю.

— Ти завжди насміхався із метафізики, астрології й хіромантії.

— Це генетичне.

— Ти зіпсуєш собі всю відпустку, — дружина передала мені абрикосовий пиріг і налила ще чаю. — Оце вперше ми подорожуємо, не обтяжені ні сценаріями, ні романами. Але сьогодні вранці в Голуеї ти весь час озирався — так ніби вона все ще дріботіла за нами зі своєю точною копією.

— Справді так було?

— Ти ж знаєш, що так і було. Ти кажеш, що то генетика? Доволі логічне, як на мене, пояснення. Тобто ти припускаєш, що саме ця жінка жебрала тоді, п'ятнадцять років тому, поблизу нашого готелю. Що ж, хай буде так, але в неї вдома п'ятнадцять діточок, і кожне з них на дюйм менше за наступне, і всі вони на одне лице — наче мішки з картоплею. В багатьох сім'ях так буває. Орава дітей, котрі вдалися у тата, і гурма дітей — викапана мама, а між ними жодної подібності. Так, ця дитина справді схожа на ту, котру ми бачили надцять років тому. Але ж і ти схожий на свого брата, чи не так, хоча між вами і дванадцять років різниці?

— Продовжуй! — попрохав я. — Так я почуваюся значно краще.

Але це було неправдою.

Я виходив і нишпорив по вулицях Дубліна.

О, я сам собі в цьому не зізнавався, у жодному разі. Однак я шукав.

Від Трініті-коледжу догори по О'Коннелл-стріт і — навпаки, аж до парку Сант-Стівенс Ґрін, я вдавав, що в неуявному захопленні від місцевої архітектури, хоча насправді шукав лише її з її моторошним сповитком. Хто лише хапав мене за поли — банджоїсти, чечітники, псалмоспівці, тенори, котрі видавали замість співу якесь булькання, і баритони, котрі згадували втрачене кохання чи надгробну плиту на могилі своєї мами, проте ніде не було видно моєї «здобичі».

Врешті-решт я звернувся до швейцара «Роял Гайберніан».

— Майку, — почав я.

— Слухаю, сер, — відповів той.

— Та жінка, котра вешталася тут, на сходах...

— Та, що з немовлям?

— Ви її знаєте?

— Чи знаю я її! Господи Ісусе, та мені ще й тридцяти не стукнуло, коли вона почала отруювати моє життя, а тепер ось, гляньте, я вже геть посивів!

— Невже вона жебракувала всі ці роки?

— І нині, і прісно!

— Її звати...

— Здається, Моллі... Маꥳллахі. Саме так. Вона Маꥳллахі. Перепрошую, сер, але чому ви питаєте?

— Чи дивилися ви на її немовля, Майку?

Його аж пересмикнуло, так ніби в ніс вдарив сморід.

— Багато років тому я полишив подібні спроби. Ці жебрачки тримають своїх дітей в жахливому стані, сер, дивно, як ті ще не хворіють на бубонну чуму. Вони їх не підітруть, не вимиють, і навіть дрантя не поміняють. Охайність вадить жебракам. Що смердючіше, то краще — отаке їхнє гасло, еге ж?

— Саме так, Майку, і все ж таки невже ви жодного разу не приглянулися до того немовляти?

— Я кохаюся в естетиці, тому завжди відводжу погляд від такого. І тут я вам нічим не можу зарадити, сер. Пробачте.

— Уже пробачив, Майку. — Я дав йому два шилінги. — А чи не бачили ви їх на днях?

— А й справді... дайте-но мені пригадати... Вони не з'являлись тут з... — він почав рахувати на пальцях, а тоді з подивом сказав: — Та вже майже десять днів! Такого раніше ніколи не було! Десять днів!

— Десять, — повторив я, роблячи свій власний підрахунок. — Тобто з того дня, відколи я вперше з'явився в готелі.

— Ви хочете сказати, що...?

— Так, саме це.

І я спустився по сходах, сам не знаючи, чому я так сказав і що мав на увазі.

Було очевидно, що вона від мене ховається.

Я й на хвильку не повірив, що вона чи її дитина захворіли.

Наша зустріч перед готелем і викресані іскри, коли ми з немовлям зненацька зустрілися поглядами, сполохали її, наче лисицю, і змусили ховатися бозна-де — в якомусь іншому провулку, на іншій вулиці, в іншому місті.

Я відчув її небажання зустрітися зі мною. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе кращим гончаком.

Я взяв собі за звичку прогулюватись у різний час у найнесподіваніших місцях. Я міг зненацька вистрибнути з автобуса у Болсбріджі і вештатися там в тумані, або ж доїхати на таксі до Кілкока і нишпорити у пабах. Я навіть колінкував у церкві декана Свіфта[62] і чув відлуння його гуїгнгнмоподібного голосу[63], відразу ж нашорошуючись від найменшого дитячого пхикання.

Це було справжнє божевілля — оте безглузде переслідування. І попри те я продовжував чухати кляту сверблячу болячку. Та якось, пізно ввечері, коли потоки дощу зі швидкістю мільйон краплин на секунду стікали з мого капелюха, проклавши собі рівчаки на його крисах; коли я не брів, а плив, завдяки дивовижній і неуявній випадковості це й сталося...

Отож, вийшовши з кінотеатру, де крутили старий фільм 30-го року із Воллесом Вірі[64] і жуючи шоколадку «Кедбері», я завернув за ріг...

І тут ця жінка знову тицьнула мені під ніс свій сповиток і крикнула знайоме:

— Якщо в вас є хоч трохи милосердя...

Враз вона зупинилася. І різко розвернулася. І побігла геть.

Бо за мить усе збагнула. І дитина в неї на руках, немовля із збудженим крихітним личком та жвавими тямущими очима, також впізнало мене! Обидва видобули із себе щось на кшталт нажаханого крику.

Боже ж мій, як швидко могла бігати ця жінка!

Вона встигла пробігти цілий квартал, поки я спромігся крикнути:

— Тримайте крадійку!

Нічого кращого у цей час я придумати не міг. Бо дитина була загадкою, яку я будь-що хотів розгадати, а жінка втікала разом із цією загадкою. Тому я і повважав її за крадійку.

Отож, я кинувся за нею навздогін, кричучи:

— Стій! На поміч! Гей ви, там!

Перші півмилі ми пробігли з розривом у