Читати книгу - "Тільки разом"

проте, усі листи проходили через дідуся, який стовідсотково б не зрозумів і не підтримав пошуків онуки, а доступ до Інтернету в інтернаті був обмежений. Місс Бішоп повинна була змиритися й зачаїтися, заховати свої почуття в найдальший куточок душі, аби нічим не дискредитувати ані себе, ані шанованого Едварда Бішопа. Єдине, що в неї залишалося, — невловний образ французького лінгвіста, який невідступно слідував за нею.

І от минулого Різдва, коли Мері гостювала у двоюрідної тітки, кузен відкрив для місс Бішоп чудо з чудес — Фейсбук. Мері Бішоп знайшла Андре Леруа в соціальній мережі, проте, його аккаунт був видалений 7 вересня. Даних про Андре Леруа загалом було небагато, однак, Мері вдалося дізнатися, що Леруа народився в Парижі в 1982 році й останнім часом викладає в Кембриджі французьку філологію й порівняльне мовознавство.

Наступного дня Мері повідомила дідусю, що вступатиме до Кембриджу на французьку філологію. Радощам старого Бішопа не було межі, адже Едвард сам студіював лінгвістику в Кембриджі й не міг навіть мріяти, що його незбагненна, піднесена, витончена дівчинка піде стопами дідуся. Завдяки хорошій базі, яку заклав Едвард Бішоп під час вечірніх читань мовознавчих журналів, та одержимості Мері в навчанні дівчина склала вступні іспити найкраще з усіх тогорічних абітурієнтів і залишила Йорк із напівпорожньою валізою та повним надій серцем.

Пригадуючи все пережите нею, Мері міцніше й міцніше стискала під столом кулаки. Тільки зараз вона почала розуміти, яку дурницю утнула. Андре Леруа — красивий, розумний, самодостатній Андре Леруа — не міг її покохати. Що дівчина могла запропонувати цьому приголомшливому чоловіку, окрім свого маніакального захоплення ним? Її успіхи в навчанні, її картини були лише наслідком її одержимості. Мері знала: у неї не стане душевної сили знаходитися поряд із коханим і не відкрити йому свою душу. Якщо ж Мері зізнається професору у своїх почуттях, він у кращому разі буде жаліти її, а в гіршому — сахатиметься або звернеться до поліції. Місс Бішоп не могла дозволити чоловіку знехтувати нею. Усе, що завгодно, могла витримати дівчина, але не ганьбу. Звісно, вона пройшла довгий і складний шлях до цієї аудиторії, але Мері завжди відчувала, коли треба зупинитися. Вона ні в чому його не звинувачуватиме, вона ніколи його не засуджуватиме, але без кохання Андре Леруа навчання в Кембриджі їй було не потрібне.

— Ти чого? — торкнулася руки подруги Елені. — Господи, ти схожа на мерця!

— Я помилилась. Із мене досить, — пошепки мовила Мері. — Мені треба піти!

— Піти? Зараз? — здивувалася Деліманолі.

— Так, негайно! Вибачте, професоре! — тремтячим голосом сказала Мері, піднісши руку. — Можна мені піти?

Викладач уважно подивився на Мері, і дівчина, червоніючи від сорому, побачила себе його очима — малу, худу, з огидним ластовинням на носі та смішними кучерями, які стирчать на всі боки, як би вона не намагалася їх вгамувати. І навіщо тільки вона прийшла сюди, навіщо себе виказала?!

— Як вас звуть? — несподівано ласкаво запитав Леруа.

— Мері, професоре. Мері-Кейт Бішоп.

— А коли ви народилися, Мері-Кейт Бішоп? — поцікавився професор.

— 7 вересня 1998 року, сер.

Обличчя викладача набуло такого виразу, ніби він побачив привида. Андре Леруа зістрибнув із кафедри й підійшов до розгубленої і схвильованої студентки.

— Ви від народження руда, люба Мері-Кейт?

Аудиторію ширився гомін нерозуміння й невдоволення. Одна зі студенток нервово засміялася.

— Так, професоре, — не розуміючи, до чого йдеться, пошепки мовила Мері. — Моя мати з Ірландії, із Кліфдену.

— І де ж ви були, Кейт?! — засміявся Андре Леруа і стис Мері в обіймах. — Сімнадцять років! Сімнадцять клятих, пекельних років де ви були?!

У дівчини ледве вистачило сили, аби випручатися з обіймів професора. Паморочилася голова, не вистачало повітря. Мері відчувала, що ось-ось знепритомніє, тож їй потрібно було негайно вирватися з лещат цього несподіваного кошмару.

— Можна мені піти? — самими губами повторила місс Бішоп.

Діамантики спалахнули в куточках її очей і скотилися по щоках.

— Ні, Кейт, не можна! — щасливо посміхаючись, відповів професор і витер сльозинки Мері довгими блідими пальцями. — Тепер ми підемо тільки разом!