Читати книгу - "Танці утрьох"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А скільки там виходило? З відсотками?
— Вісім п’ятсот.
— І ви кажете взяла, і порвала розписку? Демонстративно? Може, це була ксерокопія?
— Ні, оригінал.
— Цікаво. Взяла і, власне кажучи, подарувала вам таку, загалом, чималу суму? — я щиро здивувався.
— Ви не знали Марини… Вона була жінкою імпульсу, гроші в її житті були не головним. Тим більше, повірте, їх у неї вистачало, — резюмував Сапегін не без цинічної нотки в голосі.
— Зрозуміло. А що ви знаєте про Осетинського?
— Про кого?
— Про її чоловіка, Михайла Осетинського.
— Ну що я можу знати? Був у неї у фірмі модельєром, потім вони одружилися…
— Ви не були з ним знайомі?
— Ні, — заперечливо похитав головою Сапегін.
— Шкода, дуже шкода.
— А що?
— Бачите, мені не дуже хотілося б, звичайно, розкривати наші маленькі таємниці, але тепер, коли справа Рубіної майже вже закрита, я, мабуть, нічим не ризикую. Гретинський у всьому зізнався, — збрехав я і краєм ока стежив за реакцією Сапегіна. Той криво посміхнувся.
— Он воно що. Зізнався… А я вже думав, що ви підозрюєте мене.
— Ні, у нас немає підозрюваних — тільки один обвинувачуваний. Я раптом подумав, що ви можете знати те, чого не знає ніхто. Але, на жаль, ви не маєте ніякої додаткової інформації, — сказав я, встаючи. — До побачення.
— До побачення. Радий, що вбивцю так швидко знайшли. Чесно кажучи, серед народу побутує думка, що міліція рідко швидко знаходить убивцю.
Йому не варто було цього говорити. Я відпустив дверну ручку і, обернувшись, сказав:
— Дякую за щирість. До речі, ваш вінок на похорон вчасно доставили аж із Парижа.
Сапегін знову посміхнувся.
— Сотовий зв’язок. Сьомого мені подзвонили прямо перед вильотом і я дав відповідні вказівки своїм співробітникам.
— Обов’язково придбаю собі сотовий телефон, гарна штука.
З цими словами я залишив обвішану рекламними плакатами Багамських островів і Мальорки обитель зведеного брата Марини Рубіної.
У приймальні сиділа дуже гарна, але не дуже молода секретарка — власниця неприємного голосу, що пролунав за моєю спиною, коли я входив до кабінету Сапегіна.
— Скажіть, красуне, а що вам подарував Боба, приїхавши з Парижа? — запитав я, навалюючись обома ліктями на її стіл.
— Ніяка я вам не красуня, — автоматично відповіла вона, але, очевидно зметикувавши, що посередні податкові інспектори себе настільки розв’язно не поводять і пана Сапегіна Бобою не називають, спохватилася і досить мило прощебетала:
— Тобто, я хотіла сказати, нічого особливого. Ручку із портретом Алена Делона, де він підморгує.
«Або вміє тримати язик за зубами, або не коханка, — констатував Кононов. — Коханці з Парижа можна привезти щось більш істотне».
— І довго він там, у Парижі, вишивав?
Вона закотила очі до стелі і торкнулася кінчиком язика ручки.
— Днів шість, не менше. Тільки позавчора повернувся.
— А що це у вас на щоці? — я злякано глянув їй в очі.
— Де? — вона машинально торкнулася рукою щоки.
— Мій гарячий поцілунок, — сказав я і, незадоволений своїм жартом, розмовою із Сапегіним і тим, що в нього є незаперечне алібі (звичайно, я можу опитати співробітників; перевірити касу аеропорту; зв’язатися із французькими колегами, але всі вони підтвердять, що шостого числа той справді був у Парижі), та ще й будучи голодним, вийшов на вулицю під проливний дощ.
* * *10 травня, 15.31
Дорогою до Управління, я намагався розібратися з тим, що ж насправді сталося у будинку моди. Якщо вбито не Марину Рубіну, а вона сама десь ховається, але при цьому не боїться привселюдно з’являтися у своїй власній фірмі, то це ще не привід, щоб утішатися. Якщо ж не вона — тоді хто? У такому разі необхідно визнати, що на цвинтарі закопали труп, ідентифікувати який тепер, навіть якщо його відразу відкопати, що теж не так вже й просто зробити (юридично) і не так вже й приємно (фізично), майже неможливо. Якщо вбито все-таки Рубіну, то чому п’ять осіб, не змовляючись, твердять, що бачили її, а Смолич примудрився ще й по телефону порозмовляти з нею. До речі, цікаво, чи не Мариночки дух дзвонив мені два останніх вечори, пророцтвуючи про часи, коли повстануть мертві?
Але навіть якщо припустити, що вбито таки Рубіну, а по будинку моди гуляє її привид, однаково відкритим залишається питання про вбивство.
Комусь же вигідно засадити Осетинського? Раптом я зупинився як укопаний: мене осяяло прозріння. Я згадав, що є ще один спадкоємець. Наталя. Мотив у неї є. Беззаперечного алібі нема. А захищає вона Осетинського з власних міркувань. Зрештою, чинячи так, дуже легко прикриватися. Те, що передати записку Котова просив чоловік, а не жінка — абсолютно ні про що не говорить. Наталя може бути в змові з ким завгодно. До речі, щодо змови. Хіба у Ходоша на обличчі написано, що він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танці утрьох», після закриття браузера.