Читати книгу - "Терези"

червня 2008 року вже не виглядала туманною і порожньою. Уламки подій та емоцій складалися в картину, якій хоч і бракувало цілісності, але вже можна було розрізнити деякі важливі моменти і передбачити решту.

Припинивши хапатися за снодійне щоразу, коли викреслене минуле нагадувало про себе, Олеся вперше уважно придивилася до нього. Не відводячи погляду.

Наче добігши до краю урвища, раптом виявила, що не хоче більше робити ані кроку, хоча замковий годинник відраховує останні секунди до її страти. Тепер вона хоче дізнатися, що буде далі у тій казці, так схожій на реальність.

Уже давно по дванадцятій. Дивно, що ти ще жива.

…Кола. Червоні кола перед очима. Хочеться змахнути їх рукою, але рука важка, неначе налита свинцем.

Сухість. Невимовна сухість у роті, горлі, легенях. Голова наче кам’яна брила. Повертається натужно, зі скрипом. Очі розплющуються із зусиллям, яким можна перевернути гори.

Якась пляшка світиться червоним поруч. Майже на відстані витягнутої руки. Отже, недосяжна.

Очі заплющуються.

Темно.

Звуки. Знову ці звуки. Ця знайома мелодія. Ця улюблена мелодія, яка не дає доповзти до краю урвища. Яка знову змушує розплющувати очі й простягати руку в темряву. По допомогу.

Щось падає на підлогу. Мелодія обривається. Почуття на мить загострюються. Червоне світло на пляшці – це відблиск годинника. Розмиті світні кола перед очима враз перетворюються на цифри.

03:04

Хтось телефонував. Так пізно і так уперто. Хто? Навіщо? Вона хоче спати. Не треба її будити. Не треба.

Для більшої переконливості вона заперечно хитає головою – і світ завалюється на неї, наче замкова стіна під час землетрусу.

Отямилася вже на підлозі, яку хитало, наче тамбур поїзда на повному ходу.

Вставай! Не гоже спати під ліжком. Спати треба на ліжку.

Вона спробувала. Світ тільки цього й чекав. Напав підступно, з-за спини, кинувши її вниз. До урвища.

Вона поповзла. Впираючись долонями, коліньми, пальцями. Хапаючись за підлогу, мов за лісове коріння. Видираючи себе з лісових нетрів. Відповзаючи від краю.

Очі злипались. Злипались. Злип…

Вона знайшла себе біля якихось дверей. Вперлась у них головою, навіть уві сні не збираючись здаватися.

Двері через якусь вічність піддалися. Вона знову подрімала. І знову поповзла.

Скільки ж вона випила вчора?

Намацавши однією рукою прохолодний обвід унітаза, Олеся запхала до рота пальці другої руки. І виблювала. І знову задрімала.

І снився їй Орк, який сміявся з неї, стоячи на місяці, червоному як кров.

Цього вона не могла допустити. Лежачи на краю урвища, глибокого, як карпатське небо вночі.

Вона розлютилася. Лють заповнила її всю, по вінця. Розлютившись, вона розплющила очі.

У тебе мало часу. Дій.

Перед очима досі було темно. Але просторова орієнтація на якусь хвилю відновилася.

Коли вона поповзла знову, якась частина мозку знала, що вона повзе у вітальню по аптечку. Поки інша частина мозку спала. Не збираючись прокидатися. Нізащо. Ніколи.

У кожній аптечці є активоване вугілля. Це аксіома.

Вугілля і вода були зараз її єдиним спасінням. Це знала якась частина її мозку, поки тіло понад усе хотіло розслабитись і нікуди більше не рухатися. Ніколи. Нізащо.

Шипіння на язику. Противне гидке шипіння. Орк регоче, і вона кидає до рота таблетку за таблеткою.

Як ти знайшла аптечку? А в ній вугілля? У темряві?!

Напади блювоти такі сильні, що вона ледве встигає назад до унітаза. Підтягнувши тіло до умивальника, відкручує воду і п’є пригорщами. І знову блює.

Орк регочучи показав, де шукати. Своєю паличкою, схожою на шампур…

Вона знесилюється остаточно. Світ обережно кладе її на килимок у ванній. Довкола неї розповзається калюжа води, а гірський туман оповиває з ніг до голови.

Мила моя, люба моя, світе ясен-цвіт, – звучить епілогом її безславної загибелі…

…Олеся здригнулась і потерла очі. Вона задрімала на автобусній зупинці. І пережила ще раз, наче наяву, своє недавнє пробудження. Яскраво і чітко, з усіма подробицями.

З ясним усвідомленням, що, якби не тодішній дзвінок від Лешека, вона спала б і досі. На дні урвища.

Львів сушився в промінні червневого сонця від недавнього дощу, «Нокія» грала її улюблену мелодію, мама не мала вдома спокою, а вона сиділа і згадувала ту злощасну ніч з неділі на понеділок. І не могла повірити, що їй це вдалося. Вирватися з урвища. Двічі.

Певно, дехто з богів став на її бік.

– Привіт, – сказала вона в слухавку. – Це ти підкинула мені ту краватку?

2

Олександр важко опустився у своє робоче крісло.

Малий, як виявилося, не придурювався.

Інформація з лікарні надійшла така: у пацієнта діагностовано розрив селезінки, що спричинило внутрішню кровотечу, його одразу взяли на операційний стіл, усе пройшло успішно, тепер він перебуває у реанімації, ніч минула спокійно, ще одна ніч – і його переведуть у післяопераційну палату хірургічного відділення.

Інформацію надав начмед лікарні, додавши, що хірургів викликали найкращих, у реанімації призначено індивідуальний пост, а все, що необхідно, включаючи перев’язку і антибіотики, пацієнт отримує в повному обсязі.

Добре мати знайомих у Міністерстві охорони здоров’я. Хороших знайомих. Доки не запровадили державну страхову медицину – справжню страхову медицину, а не те страхування, яке є зараз, – потреба в таких знайомих буде і буде…

Коли вчора малий знепритомнів, Олександр ледве стримався, щоб не накричати на нього.

Уся молодь зараз така: від кількох ударів втрачають свідомість, хлюпіки нещасні! А він поки ще навіть не взявся за нього по-справжньому, так, попросив полякати трохи.

Вдихнувши пару разів свіже брюховицьке повітря, Олександр наказав своїм людям завантажити потерпілого в авто і везти до лікарні, а сам вирішив пройтися лісом, але в останню мить зупинив охоронців і задер сорочку малого: на животі розлився червоний синець із синюшними мітками по центру. Він бачив такі синці у часи своєї юності: то був слід від удару кастетом.

Він наказував своїм підлеглим вибити з Максима Гнатишина правду, але не вбивати його. Поки що.

Отже, малий не брехав, принаймні цього разу. Хтось із присутніх таємно від інших використав кастет, вклавши в удар усю свою силу.

Олександр тоді розігнувся, подивився у вічі Степану і сказав тихим, оманливо байдужим голосом:

– Якщо не довезеш живим, ти будеш наступним.

І Степан, його відважний захисник і помічник у таємних справах, відвів погляд.

– Я слів на вітер не кидаю, ти знаєш… І ще: ти в мене більше не працюєш. Іншим передай: мають час до завтра зібрати манатки і щоб я їх на своїй території більше не бачив. Ти знаєш, про кого я. Бо коли я до