Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

заклав другу петарду з трохи довшим бікфордовим шнуром – мої «Мальви».

Неймовірним було й те, що сам головний редактор віддав мій рукопис на спецрецензію Іванові Ле, знаючи наперед, що. посилає її «на заріз», а коли старий колабораціоніст учинив мені перший письмовий погром, шановний Любомир Дмитрович викликав мене до Києва, дав ту рецензію прочитати, тут же порвав її і, сказавши: «Старого життя нічому не навчило», заслав «Мальви» до набору. Нічого іншого це не означало, як лише декларацію зміни власної суспільної поведінки.

Якось Володя Яворівський висловився в одній із статей, що я «Мальвами» потрапив у «десятку». А воно так і було: проблема яничарського прозріння стала в ті роки найпекучішою проблемою нашої нації – і я тепер добре знаю, що такого розголосу мій твір не мав би, якби його видав після брєжнєвщини, коли національне відродження вже настало. Знаю, бо переконався на власному гіркому досвіді: «Журавлиний крик», де я поставив теж актуальну тоді проблему зміни зброї – меча на мисль, ходив по людях у самвидавівських списках, а коли роман – через п’ятнадцять років – був таки опублікований, розголос про нього пройшов приглушеним відлунням: до тієї пори народ сам встиг поміняти зброю, і перед ним постали інші проблеми: пошук покаянних доріг до Храму, що я й намагався відтворити в «Орді».

Рівночасно «Мальви» вийшли окремою брошурою у щойно створеній редакції видавництва «Дніпро» – «Романи і повісті» – стотисячним тиражем; зробив це покійний нині Олександр Підсуха, а благословив у світ професор-історик Кость Гуслистий. Цей мужній чоловік свідомо йшов на ризик, добре зрозумівши, що я написав.

«Описали корпус йені-чері, шановний Романе? – мовив він до мене, коли я прийшов до нього в Інститут етнографії за рецензією. – Ой, описав та ще й як! Але додайте, не пожалійте хоч одної фрази „старшому братові“, бо будемо обидва биті».

Я при ньому дописав єдину конформістську фразу – в листі Хмельницького до Іслам-Гірея: «Православна Русь не зрадить нас», яку зараз із соромом викреслюю у перевиданнях. Але тією фразою я врятував роман. Видавництво «Радянський письменник» взялось видати книжку в твердих обкладинках: редактор Євген Гуцало і директор видавництва Анатолій Мороз теж свідомо йшли на ризик. Але тут уже всі ми разом спіткнулися: голова Держкомвидаву, колишній партократ, який свого часу працював у Львові, Василь Костенко розкусив суть твору і затримав видання. Удвох з Анатолієм Морозом ми пішли до нього правуватися. Даремна справа: Костенко грав у відкриті карти – у творі, на його думку, прихований антирадянський зміст.

«Але ж чому у вас такий антирадянський спосіб мислення, – вдався я до демагогії, – що ви в яничарах вбачаєте наших простих трудящих?»

Костенко не міг від цього звинувачення відбитися, то почав атакувати роман з іншого боку: одним із головних персонажів твору є Богдан Хмельницький, а про Переяславську раду – ні слова.

«Бо твір закінчується 1651 роком, а рада в Переяславі відбулася трохи пізніше», – виставив я логічний аргумент.

«А мрії, мрії українського народу про возз’єднання – де це відбито?»

«А ось», – показав я пальцем на конформістську фразу.

«Та й справді, – здався Костенко. – Аж шість слів!»

«Але є!» – гарикнув Мороз і подав Костенкові тематичний план видавництва, вказуючи пальцем, де має голова Держкомвидаву підписатися.

Костенко поставив свій підпис – і книжка за півроку вийшла. Але атаку на «Мальви» він продовжував: розіслав свою рецензію в партійні органи, а там почали вивчати… Порятувала мене на якийсь час надрукована в «Жовтні» офіційна рецензія на «Мальви» відомого історика Олени Апанович. Та настав час тотального погрому нашої культури в сімдесятих: мені було заборонено «писать и рисовать», Олену Апанович звільнили з роботи; подав у відставку Анатолій Мороз, віддавши директорське крісло у видавництві бездарному літзаписувачеві – другові Маланчука Анатолієві Стасеві; Олеся Гончара зняли з посади голови СПУ, а бідного професора Костя Гуслистого зацькували, і – кажуть – він уночі отруївся. А «Мальви» голосно пішли по світу; шановний добродій Микола Гнатів, з яким аж через двадцять років пощастило мені зустрітися в Канаді, видав мій роман у вінніпезькому видавництві «Тризуб» – і я чекав арешту.

Та поки що я втішався славою, і мені – як сказав Михайло Горинь – довелося пройти й через це випробування.

І, може б, слава й забамбурила мою молоду голову, якби не мій хворобливий потяг до праці, – бо й справді, тоді тільки й було розмов, що про «Собор» та «Мальви». Ці книжки продавалися на чорному ринку за фантастичними цінами, з них робили фотокопії і читали вголос по сільських хатах.

Не можу втриматися, щоб не розповісти, як оцінив мій роман один пияк. Про це мені розповів львівський поет Роман Качурівський.

У якомусь там селі жив собі пиячина, який споживав трунок тільки на чужі гроші: у крамницях, на весіллях і на поминках. Не було жодного випадку, щоб він колись когось пригостив. Отож пиячина винюхав хату, де читали книжки, і, сподіваючись, що після читання дадуть і випити, почав приходити й мусив спершу слухати. Слухав він уважно кілька вечорів, а коли роман був уже дочитаний, мовив поважно:

«Цьому авторові я поставив би фляшку… Ні – дві!»

Хто з вас діждався такого вигнання?!

Знавісніле цькування «Мальв» розпочалося після конференції на фізичному факультеті Львівського університету 1970 року.

Одного вечора потелефонував не відомий ще мені молодий професор-фізик Ігор Рафаїлович Юхновський: запрошував на викладацько-студентську конференцію з