Читати книгу - "Свій час"

скибками, піцою — у нас день італійської кухні! — і Арна, наминаючи за обидві щоки, підморгувала Богданові через стіл (обідом він і справді переймався протягом всієї дороги), а потім, поки всі ще їли, скочила на стілець і почала читати незнайомі вірші, через слово італійською. Мабуть, тому він знову нічого не зрозумів.

Оля познайомила їх із похмурим бородатим дядьком, і почувши ім’я Арни, він умить прояснів, і повіз їх величезним парком у своїй, мабуть, єдиній тут машині — до амфітеатру просто неба, що був ущерть заповнений дітьми в різнокольорових курточках. Арна по-діловому теревенила зі звукооператором, постукувала нігтем по мікрофону, а потім опинилася на півкруглій сцені, Богдан знову не встежив, як це їй вдалося. Діти скандували її ім’я і після кожного вірша вибухали воланнями й оплесками. І річ не в тім, дійшло раптом до Богдана, що, на відміну від нього, вони розуміли. Просто вона така… така…

— Приїдемо з «Кадаврами», нема питань, — казала Арна, коли вони з бороданем та ще з кількома дядьками сиділи в номері готелю, що незбагненно приліпився до прямовисної скелі. — У нас із першого турне, я спробую втулити вас у маршрут. Під патронатом мінкульту, вони будуть щасливі, я думаю. У вас тут чудово!

— Не те слово, Арночко! Це найкраще місце на землі. Шкода, що ви сьогодні відлітаєте, якби мали час, я б вам показав…

— Час у мене є завжди!

Вона сиділа між двох здоровецьких дядьків, які поступово сповзалися, мов геологічні плити, і сміялася, і базікала, і їй було добре. А він, Богдан, просто випадково опинився поруч, пасажиром на чужій несамовитій швидкості, і було би смішно заявляти про якісь права чи намагатися на щось уплинути. Він відставив чарку — наливали тут каламутну гидоту, хоч і з мальовничої сулії, обплетеної лозою, — і вийшов на балкон.

Перед ним було саме лише море, що сяяло немилосердно, і довелося досить сильно перехилитися через парапет, щоб побачити далеко-далеко внизу смарагдову з білим облямівку, яка обіймала гострокрає каміння. Такий балкон годиться, щоб вдало накласти на себе руки… чи все-таки по параболі потрапиш на глибочінь?

Його плеснули трохи нижче спини, і Богдан мало не полетів сторч головою перевіряти гіпотезу. Стрепенувся й обурено повернувся назустріч Арні.

— Нам пропонують екскурсію, — сказала вона. — Територією, всіма таборами!

Наче вона потребувала його схвалення. Богдан хотів огризнутися, та не встиг придумати нічого достатньо в’їдливого, аж раптом вона підморгнула і дзвінким шепотом додала:

— Але я маю кращу пропозицію. Змиємося від них?

Богдан озирнувся на прірву, та Арна зареготала, взяла його за руку і потягнула в номер, повз дядьків, які пиячили за журнальним столиком — бородань саме наливав, повагом, як у сповільненій зйомці, каламутним стовпчиком тремтіла у повітрі цівка з обплетеного бутля, — ухопила з тумбочки в передпокої свою торбинку, Богданову куртку, книжку і вислизнула разом із ним у коридор. Вони побігли вниз нескінченними гвинтовими сходами, і Богдан почувався точнісінько як у дитинстві, коли за прикладом однієї дурнуватої телереклами причепився на роликах до трамвая.

Вони пробиралися вгору стежинкою, майже непомітною на суцільній скелі, й опинилися в глухому куті, потім знову кудись дерлися, спускалися вниз до моря і пролазили крізь дірку в проіржавілій сітці-рабиці, блукали велетенським диким парком і врешті-решт вийшли до іншого КПП, де їх, правда, ніхто вже й не думав затримувати. А відразу за прохідною почалася цивілізація, місто, точніше, маленьке курортне селище. Велелюдне, воно пістрявіло вітринами та ятками, але вже облітало обривками афіш кінця оксамитового сезону.

— Повештаємося? — запропонувала Арна.

Вони блукали вузькими, майже прямовисними вуличками, де кожен похилий будиночок із терасою у виноградному листі й кожна нова надбудова з черепашнику з оглядовим майданчиком над гаражем пропонували себе картонками «здаю житло» і «недорого», і Богданові страшенно захотілося просто зараз постукатися в перші-ліпші двері, домовитися з бабцею-господинею якнайдешевше на одну ніч (за п’ятдесят?.. а чом би й ні, вже ж не сезон), замешкати вдвох, а що? Ніхто не здивується, тут, либонь, усі так роблять. А потім узяти — та й зупинити час… Це ж, напевно, ще легше, ніж навпаки.

Та Арна міцно тримала за руку і йшла на півкроку попереду, ні на мить не сповільнюючись. Сонні люди, тиняючись вуличками й визираючи з вікон, здавалося, взагалі їх не помічали. Так собі, кольоровий рух повітря, два випадкових обриси, примарилося.

Вони вибігли на самий верх, де синій паркан відтинав від старих хрущовок безлюдне котеджне містечко для мільйонерів — Богдан розбишакувато запропонував пробратись туди, попри охорону з бойовими автоматами і сторожовим псом, але Арна махнула рукою: мовляв, чого я там не бачила? — і помилувалися згори бухтою, замкненою далеким мирним звіром. Потім зійшли іншою дорогою, нашукуючи найпотаємніші ходи та східці між будинками, раз у раз натикаючись на глухі кути, що вельми потішало Арну й спонукало прискорюватися дедалі дужче, аж господарі цих загублених, позбавлених морського краєвиду нетрів, їхні собаки та кішки перетворювалися геть уже на нерухомих бовванів. Перелізли, зрізуючи шлях, через ґрати до парку помпезного санаторію — і цивілізовано, через хвіртку, вийшли на набережну.

Тут було багато, дуже багато люду, попри, здавалось би, осінь: повільна барвиста ріка текла паралельно до моря, синяво-лілового, позачасного. Вздовж усієї берегової смуги кипіла торгівля всім чим хочеш, надто їжею; Богдан помітив, що від часу далекого обіду в дитячому таборі встиг добряче зголодніти. Щільно тулились одна до одної розмаїті кав’ярні, столики стояли навіть просто на пляжі, і особливо екстремально, тримаючись на іржавих стовпах, нависали кнайпочки, збудовані на буні, просто над морем. Публіка закушувала, а над нею ширяли чайки.

— Блін, — мовила Арна, — тут таке класнюче вино, а нас поїли якоюсь гидотою.

— Хочеш вина?

Тепер уже він узяв її за руку,