Читати книгу - "Квентін Дорвард"

хоче залишитися сам.

Коли всі, навіть і Олів’є, вийшли, він покликав Квентіна з його схованки, але таким кволим голосом, що юнак ледве міг повірити, що це голос того, хто тільки-но сміявся і жартував. Підійшовши до короля, Квентін побачив зміну і в його зовнішньому вигляді. Очі згасли, усмішка зникла, а обличчя було таке стомлене і змучене, як у знаменитого актора після важкої вистави, де він грав улюблену публікою роль, для виконання якої треба було зібрати всі сили.

— Твоє вартування ще не закінчилось, — сказав він Квентінові. — Відпочинь хвилинку й підживися — он за тим столом. Потім я скажу тобі, що ти ще повинен зробити. Сідай же і їж, бо ситий з голодним не порозуміються.

Він знов опустився в крісло, закрив очі рукою і примовк.

Розділ XI
РОЛАНДОВА ЗАЛА

Сліпий Амур[120], ну, а Гімен[121] який?

Чи не йому напнули окуляри

Свати, батьки, опікуни та друзі,

Щоб він крізь них дивився на маєтки,

На діаманти, золото та посаг

І бачив їх удесятеро більше?

— Здасться, слід було б про це спитати…

«Лиха насильного одруження»

Незважаючи на те, що Людовік XI Французький найбільше з усіх європейських монархів любив і ревниво охороняв владу, він прагнув лише користатися з неї, і хоч іноді вимагав строгого додержання всіх формальностей етикету, відповідних його сану, насправді був напрочуд байдужий до почестей.

Фамільярність, з якою він запрошував своїх підданих до себе за стіл або навіть інколи й сам сідав за їхній, створила б йому популярність, коли б сам король був морально чистішою людиною. Але простота манер короля й так спокутувала чимало його гріхів в очах тих підданих, яким не доводилося безпосередньо страждати від його недовірливої й підозріливої вдачі. Третій стан[122], або середній клас Франції, який збагатів і набув більшого значення в державному житті за королювання цього розумного монарха, поважав його, хоч і не любив. Саме спираючись на підтримку цього третього стану, Людовік спромігся вистояти проти ненависті дворянства, яке звинувачувало його в тому, що він плямує честь французької корони й применшує їхні привілеї, збільшуючи привілеї городян і простого люду.

З терпінням, яке більшість інших володарів вважали б за приниження своєї гідності, і навіть не без задоволення король Франції чекав, поки його лейб-гвардієць угамує свій здоровий юнацький апетит. Проте Квентін був досить розсудливим і догадливим, щоб не піддавати королівське терпіння досить довгому випробуванню. Він уже кілька разів хотів закінчити свій обід, але Людовік спиняв його.

— Бачу по твоїх очах, — казав король добродушно, — що ти ще й наполовину не наївся. Їж іще, і хай допоможе тобі бог і святий Дені! Їж. Повір, обід і молитва, — тут він перехрестився, — ніколи не зашкодять доброму християнинові. Випий чарку вина. Але з пляшкою поводься обережно. Пияцтво — біда твоїх земляків. А втім, англійців теж. Коли б не ця пристрасть, вони були б найкращими вояками в світі. А тепер швидше помий руки, та не забудь прочитати молитву, і йди за мною.

Квентін послухався, і Людовік знов повів його до Роландової зали, але вже іншими, хоч і не менш заплутаними ходами.

— Пам’ятай, — владно сказав король, — ти сьогодні не залишав свого поста. Так і скажеш своєму родичеві й товаришам. А цим прив’яжи свою пам’ять, — і він накинув Дорвардові на руку коштовний золотий ланцюг. — Сам я не ходжу в таких оздобах, але мої вірні слуги завжди мають змогу пишатися в них. Проте коли такого ланцюга не досить, щоб зав’язати надто балакучий язик, то в мого кума Пустинника є певніший засіб примусити його замовкнути. А тепер слухай уважно. Жоден чоловік, крім мене та Олів’є, не повинен входити сюди цього вечора. Проте дами заходитимуть сюди з цих дверей чи з тих, а може й з обох. Коли вони звернуться до тебе, відповіси. Однак пам’ятай, що ти на варті і твої відповіді мають бути короткі; ти сам не маєш права ні звертатися до них, ні зав’язувати довгу розмову. Тільки слухай, що вони казатимуть. Твої вуха так само, як і твої руки, тепер належать мені — я купив тебе з душею і тілом. Отже, все, що ти почуєш з їхньої розмови, ти мусиш твердо пам’ятати, доки не перекажеш мені, а потім одразу ж і забути… Або стривай, зробімо так: ти нібито шотландський новобранець, який щойно прибув сюди з своїх гір і ще не вивчив нашої мови. Так буде краще! Отже, коли вони заговорять до тебе, ти зовсім не відповідатимеш їм: і тобі менше клопоту, та й вони вільніше розмовлятимуть у твоїй присутності. Ти розумієш мене? Прощай! Тільки добре пильнуй, і я тобі буду за друга.

Промовивши це, король зник за шпалерами, залишивши Квентіна розмірковувати над тим, що він чув і бачив. Юнак перебував у такому стані, коли краще дивитися вперед, ніж назад, бо думка про те, що він, ніби мисливець, який чатує на здобич, стояв у засаді, щоб позбавити життя благородного графа де Кревкера, не лестила його самолюбству. Щоправда, з боку короля це, здавалося, було тільки обачністю, бажанням захистити себе. Але юнак не був певен, що йому незабаром накажуть уже не захищати короля, а напасти на когось. Тоді його становище буде не з приємних… Познайомившись ближче з характером свого пана, Квентін розумів, що його відмова підкоритися була б для нього рівнозначна загибелі, а покора — безчестю. Нарешті, він відкинув ці думки, мудро втішаючись тим, чим так часто розсудливо втішаються юнаки, помітивши небезпеку: ще буде досить часу, щоб