Читати книгу - "У країні ягуарів"

сурукуку. Якби торкнувся головою гілки, яку обвила гадюка, вона миттю вжалила б мене в обличчя або в шию.

Вже з води дивлюсь угору. Зелена змія з жовтими смужками по боках і золотавими плямами на спині навіть не ворухнеться. Вона обвилась навколо гілки і, здається, уважно стежить за мною. Холодний, застиглий погляд малесеньких очей страшний.

Я витягаю з рюкзака розкіп. Неприємне почуття, що охопило мене в перші хвилини, коли я дивився в очі смерті, вже минуло.

Змія невелика, сантиметрів вісімдесят-дев'яносто. Отже, я можу стати від неї за півметра. Гадюка не дотягнеться до мене, бо другим кінцем обвила гілку.

Золотаво-зелена красуня! Досі я не піймав жодної сурукуку. Це перша. Вона не така агресивна, як її родичі, що плазують по землі. Проте хай доля береже людину і від неї… На щастя, сурукуку все життя провадить на деревах і злазить на землю лише в період розмноження.

Обережно підводжу до голови змії розкіп з петлею на кінці. Петля падає на голівку гадюки, і я різко смикаю за кінець мотузки. Змія сіпнула голову вбік, та пізно. Немов черв'яка, стягую сурукуку з гілки. Вона блискавично обвилась навколо палиці і, відчайдушно борсаючись, намагається висмикнути голову з петлі.

Тепер змія близько від руки, але вона вже не страшна, бо міцна мотузка надійно тримає її шию.

А ще кілька хвилин тому я замалим не попав у світ вічного спокою… Отрута цієї тоненької, золотаво-зеленої змії миттю вбиває людину.

Вилажу з вузького яру і добираюсь до густих хащів. Щоб повернутись до човна, треба йти за течією струмка.

По дорозі назад знову натрапляю на змію. Вона лежить переді мною на землі, згорнувшись кільцем. Мабуть, щойно добре наїлась. Її плоска бронзово-червона голова біля рота забарвлена в золотаво-жовтий колір, шия прикрашена двома смужками — жовтою та іржаво-червоною. А вся змія — бордово-червона. Ця красуня завдовжки метрів два.

Змія, дрімаючи, не помічає мене. На жаль, в мене тільки один розкіп. Довелося зняти з палиці зелену змію і прив'язати її до товстого кореня. Роблю все потихеньку. Рушницю кладу на землю.

Бордову змію півметровим розкіпом не зловиш, тому прив'язую його до дула рушниці.

Підкрадаюся до гадюки ззаду. Обережно підводжу петлю з розкіпом під плоску голову. Мотузка торкнулася голови, і змія здригнулася, наче її хто вжалив. Ось петля вже під головою. Я міцно затягаю петлю. Гадюка так метнулась, що мало не вирвала з рук рушницю, і в ту ж мить обвилася навколо палиці.

Змія сичить, висуває язик, намагаючись ужалити мене.

Кидаю погляд на золотаво-зелену сурукуку. Вона теж відчайдушно звивається, вириваючись із петлі, що тримає її біля кореня. Якби залишити гадюку в такому становищі на півгодини, вона задушилася б. Якось отак у мене вже загинула коралова змія.

Сурукуку прив'язую до другого кінця палиці, біля дула рушниці. Тепер на розкіпі вже дві змії. Якби довелося стріляти, не зміг би.

Поспішаю назад до своєї тимчасової стоянки. Бордова змія в три рази важча за сурукуку. Вона довша, товща і дужча, ніж зелена гадюка.

Задоволений іду з небезпечною ношею обережно, обминаючи стовбури і ліани. Мій провідник, що дзюркотливо біжить, звиваючись між густими зарослями, то зникає в хащах, то знову з'являється. Лівою рукою з допомогою теркадо розчищаю собі шлях там, де вже зовсім не можна пролізти. Рушницю тримаю в правій руці біля кінця ствола і таким чином зберігаю рівновагу.

Легенький вітерець доносить до мене дим. Значить, стоянка близько. Товсте поліно, що я підкинув у вогнище, видно, й досі тліє.

До човна добираюсь коли вже сутеніє. Обидві змії живі.

Тепер я сиджу навпочіпки біля клітки і милуюся плазунами. Золотаво-зелений і бордово-червоний кольори сплелися, переповзають один через один. Особливо активно повзає бордова змія, шукаючи шлях на волю. Притискає ніс до густої мідної сітки, але марно: дірки ніде нема. Перестане шукати виходу аж тоді, коли обдере з носа шкіру. Так буває з кожною полоненою змією. Біль у носі переконує їх, що найкраще примиритися з неволею…

Вогнище весело палає. Джунглі у відблиску багаття виглядають так мирно, ніби розкішний міський парк.

Ніч минає спокійно. Ніщо не потривожило мого сну, навіть дощ.

Уранці швидко збираюсь у дорогу і пливу далі вгору. Та вже через кілька десятків метрів починається запекла боротьба з перепонами, що трапляються на шляху.

Ось попереду на півметра над водою лежить стовбур дерева. Пропливти під ним човном не можна, бо не пройде накриття. Треба щось придумати. Я знаю, що такі стовбури, зовні наче міцні, всередині бувають трухляві. Справді кора на дереві вже скрізь облізла, тільки біля кореня ще трохи тримається.

Перекидаю канат через товстий стовбур і, коли вода приносить кінець до мене, прив'язую човен. Потім розмахнувшись теркадо, зі всіх сил опускаю гостре лезо на стовбур. Стальне, гартоване лезо, дзвякнувши, відскакує од твердого, мов кістка, дерева. Доводиться взяти важку сокиру. Незабаром з дерева летять на всі боки тріски.

Нарешті, сокира входить у м'яку трухляву серцевину. Отже, лишається обрубати другий бік — і шлях буде вільний. Проте зробити це з човна просто неможливо. Видираюсь на стовбур. Але й тут рубати дуже незручно — прововтузився з півгодини, поки прорубав до половини. Потім знову злажу в човен і вже звідти дорубую деревину, що пролежала тут спокійно, мабуть, з півстоліття. Це незаперечний доказ того, що в цих місцях ніколи не бувала людина.

Стовбур затріщав. Ще кілька ударів сокири — і обидва кінці його падають у воду.

Шлях вільний. Відв'язавши канат прямо під водою, швидко хапаю весло, щоб течія не знесла човна назад.

Півтори години згаяв я біля стовбура. В човні повно трісок. Прибиратиму вже ввечері, коли зупинюсь на ночівлю.

Обабіч височать дерева. Пропливаю мимо двох ви-дрячих нірок. А у воді бачу і самих звірків. Помітивши човен, вони з переляку люто скиглять.

Далі струмок стає лагуноподібним. Дерева, переплетені ліанами, змикаються над ним,