Читати книгу - "Привид Чорного острова"

class="book">Страшне виття раптом сколихнуло тишу. Здається, воно вирвалося з пащі величезного хижого звіра. Морісон, його три матроси, Мері та Білл прикипіли до землі.

Лише Олесь зовні був спокійним, але і в нього поповзли мурахи по спині.

— Це привид нас наздоганяє, — шепотів Білл, — швидко тікаймо звідси.

— Привид, привид!.. — белькотіли матроси.

— Всім до шлюпки. Швидко! — наказав Морісон і сам пішов так швидко, що за ним ледве встигали інші.

Поряд з ним біг Білл і голосно просив:

— Візьміть і мене! Візьміть! Не лишайте самого. Візьміть!

— Геть! — гримнув Морісон. — Ти мені не потрібний.

Сестра кинулася до Білла. Та один з матросів боляче штовхнув її. Олесь вигукнув:

— Не чіпай! — І щосили вдарив матроса кулаком у бік. Той ойкнув і присів. Потім підвівся і кинувся до Олеся. Але десь зовсім близько знову пролунало хиже виття. Всі зупинилися. Мері впала Олесеві на руки. Морісон теж сів на землю. Він увесь тремтів. А найвищий і найміцніший з матросів-негрів — побіг. Морісон, не в силі вимовити й слова, пустив йому над головою чергу з автомата. Матрос упав.

Постріл ніби підбадьорив Морісона. Він підійшов до матроса, штовхнув його ногою і вигукнув:

— Вставай, чорна свиня!

Матрос лежав. Тоді Морісон почав товкти його ногами.

Олесь не витримав — підбіг до Морісона, відштовхнув його геть і сказав:

— Не чіпай! Звик знущатися над людьми!..

Морісон схопився за автомат, але передумав і стримано вимовив:

— Гаразд, хлопче! Я тобі ще й це пригадаю!.. Марш уперед! Всім сідати в шлюпки.

Коли втретє пролунало над островом виття, шлюпка вже відчалила від берега. Проте жах не полишав тих, що сиділи в ній. Матроси перестали гребти, позатуляли обличчя руками — тільки б не бачити привида! Адже той, хто його вгледить, — утратить розум. Про це писали газети.

На березі ж перелякано кричав Білл.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Сховавшись за скелю, Джон спостерігав, як, ніби на страту, ведуть Мері й Олеся, а побіля них бігає та плаче Білл. Ще більша лють охопила його. Знову Морісон! Знову він! Усе життя йому зіпсував, а тепер відбирає в нього ще й Мері. Ні, він цього не допустить, змусить ненависного Морісона заплатити за все.

І того хлопчину ведуть. Він, правда, не скаже їм. Ні, не скаже. Але Джон відчував, що разом із Сиво-конем зникає і надія будь-коли знайти скарб.

«Не дати б відплисти яхті, — подумав. — Ні, напевне, вони зараз ще не відпливуть. Адже Морісон має надію — юнак відкриє йому таємницю. То навіщо ж покидати острів? Але може трапитися й навпаки. Щоб змусити Сивоконя заговорити, вони підуть в океан і там його закатують. Треба діяти негайно!»

Коли шлюпка вже була на чималій відстані від берега, Джон пішов до Білла, який аж захлинався від плачу.

— Це я, синку. Не бійся, це я.

Білл зрадів. Сльози одразу зникли, лише зрідка схлипував.

— Ой тату, десь зовсім близько привид. Ти чув, як він виє? Ой, страшно мені! Забери мене звідси.

— Не бійся. Коли я біля тебе, привид не насмілиться підійти.

— А хіба тобі не страшно?

— Страшно. Дуже страшно, — відказав Джон.

Пішли до шхуни. Білл розповів батькові, як вони збиралися тікати з острова, але не дочекалися, доки він повернеться.

— А потім нас оточили Морісонові матроси. Вони хотіли спершу забрати самого Олеся, але він не пішов. Тоді матроси взяли й Мері попід руки і повели. Олесь пішов слідом і наказав не чіпати Мері. Залишити її на острові. Але Мері сказала, що не хоче лишатися. Тому їх обох забрали. А його лишили.

— Що говорив Морісон? Пригадай.

— Казав, що на яхті розв'яже Олесеві язик. А як це, тату, розв'язують язик? Урятуй їх, тату. Врятуй…

Невдовзі від шхуни відчалив гумовий надувний човен. Білл помітив на дні човна невеличку валізку, якої ніколи раніше не бачив, але спитати в батька, що в ній, — чомусь не наважився.

Океан спокійно спав у своїх берегах. Тиша стояла ідеальна. Така тиша ніби неприродна там, де так багато води, граніту, птахів і риб.

Гумовий човен повільно плив, наближаючись до червоного вогника — він майорів на щоглі яхти.

У каюті яскраво сяє світло. На столі пляшка з віскі, балон з содовою водою, в бокалах — шматочки криги.

Морісон і Олесь сидять один проти одного. Намагаючись надати обличчю найприємнішого виразу, Морісон розливає в бокали віскі.

— Тобі з содовою чи «їжачка»?

— Байдуже, — відказує Олесь.

— Росіяни вміють пити.

— Не належу до таких.

— Це тому, що молодий?

— Можливо.

— А зі мною випий. У вас, розповідають, п'ють лише після тосту. Так?

— Буває й так.

— Цей звичай мені подобається. На жаль, у нас не так. Кожен наливає собі й п'є. Що ти на це скажеш?

Олесь мовчав.

— Хай буде перший тост за мною. Вип'ємо за нашу дружбу.

Морісон перехилив чарку, Олесь же до своєї й не доторкнувся.

— Чому ти не п'єш?

— Ви, здається, говорили про дружбу? її ніколи не буде між нами. Навіщо ж пити?

— Ну, тоді вип'ємо за те, щоб наша сьогоднішня розмова увінчалася успіхом.

— З великим задоволенням, — вимовив Олесь і сьорбнув з бокала. Питво було гидке й смердюче. — Бачите — випив. Але хто і як з нас розуміє успіх?

— Розуміння може бути одне: ти, містере Олесь, скажеш мені, де знайшов скарб. На тому