Читати книгу - "Гіркий сміх"

тоді, як ми знайшли в його шухляді фотографії.

— Отже, він застосував своєрідні психометоди?

— Так. Єдине, що йому лишалося, — «це знайти когось схожого на Тересу і досліджувати її реакції. В цьому є певний сенс, особливо якщо маєш таку особу в себе вдома. Слідчі зробили все, що могли. А коли так, то…

— То що?

— Коли так, то, по-моєму, лишається хіба що звернутися до ясновидця. Була вже одна така мудра голова, що зверталась. Тут і це записано.

— Але все це не пояснює, що Стенстрем робив у автобусі.

— Ні, не пояснює.

— В кожному разі я дещо перевірю, — сказав Кольберг.

— Авжеж, перевір.

Кольберг знайшов Енріке Камарайо, який тепер звався Генрік Кам. Це був огрядний чоловік середнього віку. Він зітхнув, кинув жалісний погляд на свою біляву дружину з доброї родини й тринадцятирічного сина в оксамитовій куртці і з довгим чубом, і сказав:

— Невже я ніколи не матиму спокою? Тут улітку був уже один молодий детектив і…

Кольберг навіть перевірив алібі директора Кама на вечір тринадцятого листопада. Алібі було бездоганне.

Знайшов він і того чоловіка, що фотографував Тересу вісімнадцять років тому — старого беззубого злодія-алкоголіка в камері рецидивістів у Лонггольмі. Старий відкопилив топкі губи і сказав:

— Тересу? Ще б пак, звичайно, пам'ятаю! До речі, сюди кілька місяців тому приходив уже якийсь винюхувач і…

Кольберг уважно, до останнього слова прочитав усі рапорти. На це він згаяв тиждень. Увечері в четвер вісімнадцятого грудня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року він прочитав останню сторінку. Потім глянув на дружину, що вже кілька годин спала. Вона лежала долілиць, вдавивши розкуйовджену голову в подушку і зсунувши з себе аж до пояса ковдру. У вітальні зарипіла канапа. То Оса Турел підвелася й пішла навшпиньки до кухні напитися води. Вона й досі погано спала.

«У протоколах немає ніяких недоглядів, — думав Кольберг. — Ніякої обірваної нитки. Але вранці я однаково зроблю список усіх, кого допитували у зв'язку зі справою Тереси або кому довели, що вони знали її. Потім побачимо, хто з них ще живий і що він робить».

XXVI

Минув місяць, відколи пролунало шістдесят сім пострілів у автобусі на Норра Сташунсгатан, а дев'ятиразовий убивця все ще був на волі.

Начальство державної поліції, преса і громадськість, яка любила посилати петиції, були не єдині, кому уривався терпець. Була ще одна верства людей, яка хотіла, щоб поліція якнайшвидше спіймала винного. Цю верству складали люди, що їх називають дном.

Більшість тих, що за нормальних умов провадили злочинну діяльність, протягом останніх місяців нічого не робили. Бо доки поліція була на сторожі, краще було принишкнути. В цілому Стокгольмі не було жодного злодія, шахрая, грабіжника, переховувача краденого, спекулянта чи сутенера, який не хотів би, щоб поліція швидше спіймала вбивцю і знов узялася за демонстрантів проти війни у В'єтнамі чи за поставлені в недозволеному місці машини, — тоді самі вони могли б перейти до своєї звичної роботи.

В цьому єдиному випадку вони солідаризувалися з поліцією і здебільшого ладні були якось допомогти їй спіймати злочинця.

Ренн шукав уривків загадки, що звалася Нільсом Ері-ком Єрансоном, і послужливість дна полегшувала йому пошуки. Він, звичайно, розумів причини тієї послужливості, але однаково був за неї вдячний.

Останніми ночами він шукав людей, які знали Єрансона. Він знаходив їх у будинках, які мали розвалювати, в пивницях, винарнях, більярдних і готелях для неодружених. Звичайно, не всі вони мали бажання давати якісь інформації, але здебільшого давали.

Увечері тринадцятого грудня на барці біля південного берега озера Мелерен він зустрівся з дівчиною, яка пообіцяла, що завтра зведе його з Сюне Б'єрком, який колись пустив Єрансона на кілька тижнів до себе жити.

Другого дня був четвер, і Ренн, що останнім часом спав лише по кілька годин на добу, прокинувся аж опівдні. О першій годині він допоміг дружині спакувати речі, бо вмовив її поїхати з сином на свята до батьків у Ар'єплуг, оскільки боявся, що цього року не матиме часу святкувати з ними різдво.

Він почекав, поки поїзд рушив, помахав дружині рукою, тоді вернувся додому, узяв папір та ручку й сів до кухонного столу. Поклавши перед собою рапорт Нордіна та свій записник, він надів окуляри й почав писати:

«Нільс Ерік Єрансон.

Народився у фінській парафії в Стокгольмі 4.10.1929 року.

Батьки: Альгот Ерік Єрансон, електрик, і Беніта Рантанен.

Батьки розлучилися 1935 року, мати переїхала до Хельсінкі, а син лишився з батьком.

До 1945 року Є. мешкав у батька у Сундсберзі.

Закінчив семирічну школу, потім два роки вчився в художника.

1947 року переїхав до Гетеборга й почав працювати учнем у художника.

1.12.1948 року одружився там з Гудрун Свенсон.

Розлучився 13.5.1949 року.

Від червня 1949 року по березень 1950 служив юнгою на кораблях компанії «Свея». Влітку 1950 року переїхав до Стокгольма. До листопада 1950 року працював у художній фірмі Амандуса Густавсона, звідки його звільнено за вживання спиртних напоїв під час роботи. Після того, здається, це мав постійної роботи, працював тільки тимчасово сторожем, кур'єром, вантажником тощо, але, мабуть, крім того, добував гроші крадіжками та іншими дрібними злочинами. Проте його жодного разу не затримували як підозрюваного в злочині, зате кілька разів карали за п'яні бешкети. Інколи він користувався материним дівочим прізвищем Рантанен. Батько помер 1958 року, і відтоді до 1964 року син мешкав у його квартирі в Сундсберзі. 1964 року його виселили, бо він протягом трьох місяців не платив за квартиру. Мабуть, він тоді ж почав уживати наркотики. Від 1964 року до самої смерті не мав постійного місця проживання. В січні 1965