Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Тоді давайте зв'яжемося з моїм управлінням. Хай дізнаються, коли Цугаль вибився в науку. Якщо в часи, як у вас головував, то сміливо можна твердити: отримав диплом, а також вчений ступінь із рук ваших аферистів.

Павло розмовляв із начальником відділу карного розшуку свого управління. Полковник вислухав його мовчки, ніяких вказівок не давав, ні про що не розпитував. За годину-півтори пообіцяв про все дізнатись і зателефонувати.

— От і порядок! — потер руки від вдоволення майор. — Що ви збираєтеся робити цих півтори години?

— Сходжу перекушу… Майор подивився на годинник.

— Харчування в нашому містечку, як кажуть, на рівні. Але давайте сходимо до мене додому, — помітивши, що капітан зібрався заперечити, застережливо підняв руку. — Прошу не відмовлятися. Як-не-як ми колеги, ви мій гість і, окрім усього, в моїх жилах, як і у ваших, тече кров українця. Предки мої втекли в Молдавію ще за кріпацтва. Читали «Миколу Джерю» Нечуя-Левицького? До слова, у селі, де головував Цугаль, проживає більшість українців.

У гостинного майора Павло пробув добру годину, а як прийшли у райвідділ, прочитали відповідь на запит: Цугаль отримав диплом про закінчення сільгоспінституту в той час, як працював у Молдавії. Вчений ступінь йому присвоїли пізніше, майже через п'ять років, як в Одеській області очолював радгосп.

— Ну що ж, хай щастить, — тиснув Павлові руку майор. — Будьте максимум обережні, бо той Нейман — вовк смалений.

… Мешкав Нейман у невеличкій, однокімнатній квартирі. Як і у всіх одиноких чоловіків та ще й таких, котрі дружать з горілкою, в житлі затишком і не пахло. Всюди бруд, безладдя. Сам Нейман виглядав неохайним старцем: ріденька чуприна на голові скуйовджена, лице синювате, в густих зморшках, одежа стара, потерта. Дивився на Турчина в'яло, байдуже. Лише коли той сказав, що приїхав од Цугаля, у безбарвних, розпливчастих очах зворухнулося щось живе.

— Чому це раптом він згадав про старого Неймана?

— Виникла така потреба. Я в Олександра Борисовича ходжу в заступниках. Роботу знаю, справляюся, але потрібен… От Олександр Борисович по старій пам'яті й порадив звернутися до вас. За ціною діло не стане. Гроші в мене водяться.

Нейман подивився прямо в обличчя Турчину.

— Гроші водяться, зате люди перевелися.

— Як то?

— А так, перевелися, і все тут… А що Олександр Борисович, як він, зробив кандидата чи тебе підіслав мене «пощупати»: мовляв, як там Нейман, здатний він іще на щось… Без Неймана в таких ділах він не ходак. Чому мовчиш?

Погляд Неймана став гострим, прискіпливим, і Турчин розгубився: що казати? Зізнатися, що Цугаль має вчений ступінь, тоді Нейман неодмінно подумає: чого ж тоді ті люди, які зробили Цугалю кандидата, не зробили диплома? Не зізнатися — теж можна погоріти. Краще спробувати дипломатично це обминути.

— Ну що ви!.. Як могли таке подумати про Олександра Борисовича? Для чого йому мене до вас підсилати? Він завше про вас так гарно згадує. Хочете вірте, хочете ні, а якось мені зізнався: «Якби не Лев Борисович, згорів би синім полум'ям. Усім, чого я досяг, що маю — завдячую його світлій голові».

— Не вірю тобі… Якщо я знадобився, то не стільки тобі, як йому. Але я вже не той шикарний Лев Борисович Нейман. Я тепер старий кінський хвіст і більше нічого. Можеш так йому й передати. А ще передай йому: хай чекає на мене, я приїду за боргом… Мабуть, вже досі мільйонером став?

— Мільйонером не став, а гроші водяться…

— Ще б пак! Щоб у нього не водилися!.. А я от перевівся, ні на що перевівся.

— Ну що ви, Лев Борисович… Ми з Олександром Борисовичем працюємо в тісному контакті. Між нами, як ви здогадуєтеся, таємниць нема. Коли я їхав у відрядження до Молдавії, він попросив розшукати вас і поговорити з вами не тільки про мою справу, а й дізнатися, як ви тут, чи не потребуєте допомоги. А про борги не згадував.

— Просив поцікавитися… Ну, ну… — І несподівано різко, верескливо: — Дрантя він! Справжнє дрантя! Я йому все: диплом, нагороди, тюрму від нього відвів, сам сів, а він… Обіцяв піклуватися про мою сім'ю, мене ніколи не забути… А як піклувався? Кидав зрідка моїй жінці кістки, як собаці. А вона в мене молода була, красива, до розкошів звикла… У мене все ж було: машина, дача, гроші, зв'язки… І враз цього не стало… Вона перейшла до іншого, а я став кінським хвостом.

Голова Неймана безсило впала на стіл…

Дружина Моринця, низенька, пухкенька молодичка, була дома — поралася в хліві біля корови. Дізнавшись, що до неї завітав знайомий чоловіка, заметушилася: квапливо помила руки й запросила до хати, у світлицю.

Світлиця була висока, обклеєна шпалерами, меблі нові, імпортні. Два великі килими встеляли підлогу, один — ліжко-диван, ще два висіло на стінах.

У серванті поблискували кришталеві та порцелянові вироби.

— То як там мій, розказуйте.

— Крутиться. Зараз же сезон заготівлі полуниць.

— Відколи той сезон настав, іще не написав жодного листа. І Броніслав мовчить. Невже так багато часу треба, щоб сісти й написати листа? Чи, може, там обзавелися кралями?

— Ну що ви! Вони обидва порядні сім'янини. Ви ж за своїм тут нічого такого не помічали?

— Так то тут, на очах, а там же поза очима.

Турчин все обдумав наперед. Почалося так, як намічав.

— Ой, пробачте, я вас відразу словами засипала, а ви з дороги натомилися, їсти захотіли, — заметушилася жінка й поспішила до дверей.

Павло зупинив її, став умовляти, що не голодний, та вона й слухати не схотіла. Хутко на столі з'явилася їжа. Довелося скоритися. Але їжа не йшла на душу.

— Я в Молдавії уперше, але мені у вас подобається. Природа гарна. І люди, видно, живуть заможно.

— Не скаржимося на долю. Тільки й у ваших краях, розказував