Читати книгу - "Чорний вовк"

class="book">І сонце справді вийшло, хоч за календарем воно мало вийти на годину пізніше, та того ранку, певно, земля від радості закрутилася швидше. Схил гори раптом порожевів, і над травою піднявся легенький, схожий на мереживо серпанок.

Цуценята, не припиняючи своєї нескінченної бійки, скотилися нижче по схилу, і тепер з туману, який стелився над самою землею, стирчали тільки маленькі гострі вушка.

Це помітив згори, із своєї спостережної вежі єфрейтор Матеїчек і розсміявся від щирого серця.

Над лукою з’явився мишоїд, і Ліза обережно підвела голову. І саме в цю мить вона дістала швидкий, несподіваний удар в бік, який безсоромно повалив її на спину. На хвилину в неї перехопило дух.

Вовк раптом ні сіло ні впало стрибнув до неї, вдарив її головою і бігав тепер, пустотливо гавкаючи, готуючись до нового нападу. «Дурень! — роздратовано загарчала Ліза, бо не бачила ніяких підстав для гумору, не те що тоді, коли щенят тут не було. — Дурень!» — повторила вона, перебираючи в повітрі всіма ногами. Нарешті відновила рівновагу, стала на ноги і погналася за ним, вишкіривши зуби.

Вовк не тікав од неї, як це зробив би на його місці кожний розумний пес. Він сміявся… сміявся їй просто в обличчя… Адже собаки теж уміють сміятися. Проте Ліза не зносила глузування навіть від людей, не те що від собак, і коли налетіла на Вовка, як розлючена фурія, він тільки непомітно відсунувся, і її зуби клацнули в повітрі, далеко від його вуха.

Ліза не хотіла вкусити Вовка, у ній боролися різні почуття — і несподівана радість, що він упізнав цуценят, і образа, яку вона повинна була стерпіти, і страх, що втратить гідність перед своїми малими. Проте вона зрозуміла гру, хоч і не приймала її. Хотіла стримати себе, бо сердилась на нього за його дурощі. Але при всьому бажанні стриматись не змогла.

Пес гавкнув, як звичайнісінький сільський Бровко, зігнувся і, коли Ліза проскочила повз нього, напав на неї з другого боку. Вона знову перекинулась через голову й опинилася біля своїх цуценят. «Так. Чи не досить?» — розгнівано спитала Ліза.

Вовк відскочив, простяг вперед лапи, голову приклав мало не до землі, замахав хвостом і знову вичікувально гавкнув.

Коли ж Ліза погналася за ним ще трохи, сердячись та вже наполовину пустуючи, Вовк пробіг великим колом навкруг неї і цуценят, штовхнув носом Робі, аж той черевцем догори відлетів до своїх братів, та в цю хвилину тут була мама, що як вітер мчала за Вовком, але посковзнулась на мокрій траві і перелетіла просто через своїх синів.

Малому Робі вистачило хвилини, щоб зорієнтуватись і зрозуміти, що тут, власне, діється. Він трохи подумав, як бігти нагору, а як згори, і кинувся слідом за мамою. Брати — за ним. Вони вирішили взяти участь у грі своїх нерозумних батьків. Перевальцем бігли за ними, падали і голосно скавучали, коли земля виявлялася занадто твердою, але не припиняли гри, бо інстинкт, що жив у їхніх серцях, кликав їх мчати вперед, доганяти, кусати.

Отже, собача родина котилася по косогору вниз.

Єфрейтор Матеїчек на спостережній вежі ніяк не міг стримати сміху.

Капітан висовувався з вікна і кричав:

— Ні, ви тільки подивіться! Люди! Ні, ви бачили щось подібне? Лізо, хапай його! Дай йому перцю, тільки не піде давайся! Такої бійки я ще… ні, ви тільки подивіться!

І батальйонний інструктор теж сміявся до сліз.

Внизу шикувалася рота, проте сьогодні солдати ніяк не могли вишикуватись. Усі шістдесят чи скільки там чоловік кожен по-своєму любили собак. Тут, на кордоні, ці тварини не були ні для кого просто забавою. Це добрі помічники, вірні друзі, і бували випадки, коли людина могла покластися на них більше, ніж на людей. Тут розуміли собак, раділи їх радощам, носили всі без винятку в кишенях грудки цукру для них, хоч ветеринар і суворо заборонив балувати собак. Якщо ж котрийсь із собак починав хворіти, на всій заставі було тільки й мови, що про його хворобу. А багато хто з прикордонників, хоч як набігались і стомилися за день, часто вночі вставали і йшли подивитись на пса, як він там себе почуває.

Але це мусив бути їхній пес!

Вовк не належав до їхніх собак. І за всіма розпорядженнями й інструкціями давно мав бути ліквідований, а якщо лісоруб Франек випадково зберіг йому життя, то це ж не їхній пес.

Проте це й не якийсь приблуда, бо Лізині цуценята — його діти.

І тому тепер марно прозвучало оте надпоручикове «Струнко!», бо ніхто з усієї застави не міг не дивитися на цю собачу гру. Їхні собаки не борюкалися тут щодня, як які-небудь сільські кунделі. Вони завжди були серйозні і зосереджені, наче відчували вагу своєї відповідальності.

А «пампушка» Штенцл взагалі сів на землю і реготав так, що аж сльози текли по щоках.

— Посаджу під арешт, — лютував надпоручик Томічек. — Ніяких відпусток, ніяких… Будете ви мене взагалі слухати чи ні? Що це таке — рота чи цирк? Я вам… Ні, вона його таки наздогнала. Хлопці, вона схопила його!

Тут він опам’ятався і виструнчився.

— Досить!

Та навіть тепер у голосі його не чулося наказу. Він несміливо глянув угору, на перший поверх, — що скаже капітан, коли побачить, якою неслухняною стала рота.

А капітан сам стояв, обійнявши за шию інструктора, і обидва голосно сміялись.

Люди ставали в ряди без дальших наказів, тільки той чи інший іноді ще озирався на собак.

— Єфрейтор Кучера!

Кучера ступив крок вперед.

— Покличте свою собаку!

Провідник завагався.

— Лізо!

Проте голос його звучав не дуже впевнено — стосунки між ним і собакою були останнім часом не такі вже й хороші, і він не знав, чи послухається його Ліза після першого поклику. А якщо не послухається — буде сором на всю заставу.

Та Ліза ще