Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

острові блукають цілі череди корів. Їх сотні. З десяток походжає в невеличкому загоні біля метеостанції. Корів приручили, але молоко, кажуть, нікудишнє.

— Якщо не ліньки, беріть гвинтівку, настріляйте скільки забажаєте, — сказали нам остров’яни. — Тільки обережно: корови люті.

По всьому острові валяються скелети тварин. Ідеш — і раптом перед тобою кістки: голова, ребра, ноги. Ніхто їх не прибирає, не закопує.

Поблизу бухти Шосе-дез-Отарі, у якій ми висадилися, затока підковою врізалася в берег. Безладдя валунів, між якими. булькаючи хлюпоче вода.

Черговим рейсом мотобота Анукін вирушив на судно — з шістнадцятої години у нього вахта. Я приєднався до групи геофізика Віталія Ільницького і гідрографа Анатолія Абаєва, що збиралися оглянути затоку. Коли підійшли до затоки, від нас, не кваплячись, по мокрих слизьких валунах у воду почали зсуватися десятки великих і малих тюленів. Ми потривожили їх віковічний спокій.

Відпливши на незначну відстань, вони почали виробляти різні акробатичні трюки. То ставали торчком над водою, то раптом витикали морди і, підпливши один до одного, бавилися, перекидаючись, пірнаючи під велетенського дідугана-тюленя, який, мов колода, нерухомо лежав на хвилях. Та все це скоро набридло, і вони, незважаючи на нашу присутність, почали виповзати на берег. Самка або самець супроводжували своїх пустотливих малюків — самовпевнених, з банькуватими, ніби заволоченими туманом очима тюленят.

— Ільницький пізніше розповідав, що йому пощастило тоді зняти цікаві кінокадри — як за мною ганявся велетенський сікач…

Ми з Анатолієм Абаєвим вирішили спіймати тюленя. Обігнувши затоку, крадькома підійшли до сплюснутої, сторчкуватої скелі. З-за цього прикриття було видно як на долоні, що діється на узбережжі. Десятки, сотні тюленів, кожен вибравши до вподоби береговий валун, ніби поприростали до них — відразу не розібрати: каміння то чи тюлені підняли мокрі голови.

Обрали одну сімейку: трьох малюків і сікача. Вони лежали поблизу невеликих кам’яних розсипів. Сікач, либонь, дрімав, не реагуючи на гамір, гортанне гарчання, що долинало звідти, де бавилися неспокійні сусіди. Байдужим був і до витівок власних дітей.

Ми умовилися так: поки я відганятиму сікача, Анатолій Абаєв піймає тюленя. Воно знадобиться нашим іхтіологам. Ільницький лишався за скелею, щомиті ладен кинутися на допомогу.

Озброєний уламком знайденого весла, я почав підкрадатися до лежбища. За мною навшпиньки — Абаєв. Але хитрощі не вдалися! Прикинувшись сонним, сікач підпустив нас зовсім близько. І раптом кинувся на нас.

Я відскочив. Але сікач не думав припиняти погоню. Упираючись хвостом об кам’яні виступи і по-качиному перевалюючись з боку на бік, стрибав, мов гумовий, з валуна на валун, от-от наздожене мене.

Спіткнувшись об камінь, я впав — картуз полетів у калюжу, та мені було не до нього: сікач наступав на п’яти. Йому таки вдалося, поки я підводився, виграти в часі! Переслідувач — поруч. Мов розлючений собака, хапає мене за ногу.

— Ой! — не так від болю, хоч халяву кирзового чобота він таки прокусив, як від жаху, кричу я і, забувши про картуза, тікаю світ за очі.

Усе це Ільницький знімає на кінострічку. Ганьба!

А гідрограф — ох і друг! — упавши на пісок, корчиться од сміху.

— Чого ж ви не ловили тюленя? — кидаю Абаєву.

— Годі, — каже Ільницький. — Ти вже наловив.

Абаев, обтрушуючи пісок, нарешті підводиться.

На мілководному невеликому озеречку, що синіє за кам’яним валом, бачимо білогруду, з двома чубцями пташку. То золоточубий королівський пінгвін, колонії яких є на Амстердамі і Сент-Полі, хоч вони не позначені на жодній зоогеографічній карті.

— Ну, друзі, володіння наші ви роздивилися, а тепер ласкаво просимо до хати, — зустріли нас на подвір’ї метеоцентру гостинні господарі.

Усі партії — геологи, ботаніки і їхні помічники — вже зійшлися сюди… І хоч Жюль Берн у своєму романі зазначав, що острівна «фауна і флора не можуть надовго прикувати увагу природознавця», все ж наші повернулися задоволені. В банках ворушилися всілякі рачки, комахи, рибки; зібрали цікаві зразки корінних порід, в тому числі пінистої базальтової лави. Ці вулканічні острови розташовані на так званих Серединно-океанських хребтах, а таке трапляється не часто. На зібраних пробах можна простежити історію походження цих суходолів, зазирнути в безодню землі, бо вулкани — то її вікна, зроблені самою природою.

Будиночок на узгір’ї — одноповерховий, із шлаку, взятого у кратері вулкана. Поруч на пагорбі висока, з майданчиком для спостереження вежа. Численні метеорологічні прилади. Ось цей мудрий агрегат стежить за станом погоди на океанському безмежжі і тримає на суворому безлюдному острові купку відважних французьких хлопців.

Місяцями не бачити людей — уже мужність: не кожен здатний на це.

На захід і схід, північ і південь ідуть кораблі. На картах чітко нанесено маршрут: то прямі, то зигзагоподібні лінії на тлі блідо-голубого моря. Розгнузданій стихії людина протиставляє розум, витримку, вміння. А проти людини — всі сили безодні, зумій вистояти!.. Ми працювали над Серединно-океанським хребтом, коли раптом синоптики одержали повідомлення: назустріч мчали тайфуни — Фреда і Уна. Це сповіщали наші нові знайомі — метеорологи з Амстердаму, і ми уникли лобової зустрічі з вихорами.

Радісно б’ється серце морехода, коли серед розлютованої стихії він почує голос землі, голос тих, хто, мов казковий велетень, тримає тебе у своїх надійних долонях.

Слава вам, приборкувачі бур ї тайфунів!

Які вони симпатичні, дитинні, ці хлопці — Жак, Еміль, Раймонд, усі, хто зараз оточує нас, клопочеться, де зручніше посадити, чим пригостити.

В будиночку стоїть зроблена з гілок кедрача ялинка, прикрашена саморобними іграшками. Поруч — макет печери. Це, сказали мені, витівка Раймонда. В печері — «натовп» первісних людей, верблюд, слон. Поруч картинка: біля багаття чарівна дикунка в обіймах чарівного дикуна.

Перехопивши мій погляд, Раймонд сміється, потім каже (Пастернак перекладає):

— Дивишся, як обнімають інші, і самому легше на душі стає.

Хлопці вербуються сюди на рік. У кожного сім’я чи наречена, проте достроково повернутися на батьківщину не можна: контракт.

— А дружини приїздять до вас?

— Ні, — відповідає Жак і додає: — На