Читати книгу - "Зневажаючи закон"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 53
Перейти на сторінку:
викинути.

Дерева почали шуміти, розшалівся вітер, спохмурніло небо. Сипонув сніг. Пасовський обійшов брили й зупинився біля прихованого входу, легко знайшов шпаринку, встромив ключ і повернув. Завіси навіть не рипнули — нещодавно він їх змастив. Відчинивши двері, Пасовський увійшов, нахиляючи голову під низьким склепінням. Потім замкнув зсередини, щоб непроханий гість не перешкодив йому зробити замислене.

Пасовський із задоволенням відзначив, що в підвалі нічого не змінилося, все було так, як і два тижні тому, коли забирав частину коштовностей. Він запалив свічку. Крізь вентиляційний отвір можна було почути, як шумлять дерева, дедалі лютіше реве вітер. Звідти війнуло холодом — мабуть, починалася хуртовина. Це трохи занепокоїло Пасовського, але відкладати від'їзд він не хотів; до того ж, на його думку, «фольксваген» міг витримати навіть бурю — машина була в чудовому стані, бак повний бензину, в багажнику лежало достатньо всіляких запасних частин.

Він запалив ще одну свічку — більше не було потреби заощаджувати — й почав виймати з сейфа коштовності. Багато, на жаль, не міг узяти, мусив пам'ятати про митників. Долари він порозпихав по кишенях. Золоті двадцятидоларівки, обидва золотих зливки та найціннішу іноземну валюту Пасовський поклав до торбинки, повісив її на шию й застебнув сорочку. Й у цю мить з усмішкою згадав, що саме так переховував свої скарби той ювелір з Волі, якого пограбував Оператор.

Цікаво, що зараз коїться з тим рудим? А ще — з Мандоліною, завжди бундючним і зухвалим злодюжкою, якого міг угамувати лише Якуб Ураж, бо злодій побоювався пістолета. І ще — з усіма тими, хто систематично зносив йому крадені коштовності.

Сильний подмух вітру вдерся крізь вентиляційний отвір і загасив одну свічку, друга тривожно замиготіла. Казимир зіщулився від холодного вітру, загорнувсь у куртку й поспішно зібрав останні речі. І ось нарешті він був готовий.

Саме тоді, зовсім зненацька, щось прогуркотіло над дахом підвалу, перекотилося, посунулось, глухо задудніло. Пасовський почув, як з тріском ламаються гілки, як шурхотить, осипаючись, сніг. Якусь мить він стояв непорушно, намагаючись відгадати, що сталось. А коли настала тиша, заспокоївся, застебнув куртку, взяв у ліву руку сумку, в праву — ключі й підійшов до дверей. Свічку лишив запаленою, щоб бачити отвір замка, встромив ключа, повернув, штовхнув двері, але… вони не піддались. Іще не розуміючи, що сталося, Пасовський попхнув міцніше, потім — щосили. Нічого не вийшло. Наче з того боку якийсь велетень уперся в двері й не дозволяв їх відчинити.

Пасовський аж упрів. Скинувши куртку, він одклав сумку вбік, уважно оглянув замок, але той був у порядку. Що ж сталося?! Він пам'ятав, що біля входу лежали камені — то, може, котрийсь із них привалив двері? Однак ці камені були не такі-то й великі, їх він, мабуть, міг би відсунути. Зібравши всі сили, Пасовський наліг ще раз, упираючись ногами в підлогу, його обличчя почервоніло, жили на скронях набрякли.

І знову нічого. Тепер його охопив страх. Ні, треба сісти, перепочити й спокійно обміркувати ситуацію. За кілька хвилин він підвівся й уперто, з величезним зусиллям, спробував відчинити. І ось нарешті двері зрушили, утворивши шпаринку ледве як на два пальці. Він схопив зі столу свічку, присунув вогник до отвору, щоб побачити, що саме блокує вихід. І тут відчув, що холодний піт зросив спину, а серце почало шалено лопотіти…

Тепер він знав, що трапилось. Отой гуркіт і грім викликало дерево, могутній бук чи дуб, що під напором вітру впав точнісінько на двері підвалу. Стовбур уже давно, мабуть, струхлявів од старості.. Крізь шпарину Пасовський бачив місцями засніжену почорнілу кору, міг навіть доторкнутися до неї пальцем — але підважити стовбур не міг. От якби пощастило просунути крізь отвір руки…

Пасовський відчув, що в нього тремтять коліна; він сів і витер піт з чола. «Зачекаю, — гарячково думав він. — Не поспішатиму, треба все обміркувати. Мусить же бути якийсь вихід. Я ж не можу лишатися тут… Нагорі машина, паспорт, вільний шлях за кордон, нагорі все!»

А тут — лише смерть.

Він зірвався, припав до вентиляційного отвору. Може, пощастить зрушити ті брили, розширити отвір, крізь який проходило повітря? Він оглянув підвал, ухопив залізний лом, виліз на стіл і потягся до отвору. Але за кілька хвилин відчув, що нічого не вийде. Брили були величезні, щільно припасовані одна до одної, він не міг би зрушити їх навіть з того боку.

А може, ломом відштовхнути стовбур, що завалив двері? Або… перепиляти його, просунувши пилку в шпарину? І тут Пасовський згадав, що в підвалі немає пилки, немає жодного іншого знаряддя, крім складаного ножичка, якого він завжди носив у кишені, — та ним у стовбурі можна виколупати хіба що маленьку дірочку.

Незабаром Пасовському захотілося їсти. Потім почала мучити спрага. Він від люті закусив губу — в машині лежали термос із кавою та бутерброди! Пересохлими вустами Пасовський злизнув трохи снігу, що влітав у отвір між брилами. Їжі в підвалі не було…

Він ще багато разів пробував підважувати двері, та тільки позбивав шкіру на руках. Ставало дедалі холодніше. Голод минув, але потім з'явиться знову й дошкулятиме чимраз гостріше й нестерпніше. Сніг уже, мабуть, перестав падати.

Пасовський сів і сперся головою на руки. Йому раптом спало на думку, що отак надійде кінець його життя. І це може бути дуже швидко. А найкраще тільки-но мало розпочатися! Здавалось, перед ним відкривається шлях, всіяний трояндами…

Він відчував, як повільно клякнуть ноги, руки, й підхопився і почав бігати підвалом, розтираючи змерзлі долоні, бив себе ними по плечах і притупував. Знову повернувся голод, нутрощі зсудомило, спрагле горло вимагало води.

На третій ранок він відчув себе настільки слабким, що змушений був лягти на підлогу. Хотілося заснути, але свідомість підказувала — замерзне. Довелося знову підводитися й робити гімнастичні вправи. З'явились галюцинації — то він розмовляв у барі з Данутою, то в брудній кімнаті на Празі скуповував у когось коштовності…

Так, коштовності. Пасовський вийняв їх із торби, розкидав по столі й у якомусь запамороченні почав розглядати. Раптом згасла остання свічка. В підвалі настала темрява.

«Кінець… — подумав він. — Я вже

1 ... 49 50 51 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зневажаючи закон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зневажаючи закон"