Читати книгу - "Дорогами Маклая"

заплатити за лекції, досить багато. І все плати, плати!..» Ясно, що юнакові жилося не солодко. На брак грошей він скаржився майже в усіх своїх листах з Німеччини. І все-таки не це було причиною того, що він не міг бувати дома на канікулах. Щоб хоч раз на рік побачитися з сином, така віддана й діловита мати, як Катерина Семенівна, грошей на його приїзд у Петербург якось би знайшла. Та й не так багато на це було треба, принаймні значно дешевше, ніж провести канікули в Європі. Загроза арешту — ось що зупиняло Маклая. «Я тільки в тому разі приїду до Петербурга, — писав він, — якщо буду певен, що мене через місяць, місяців півтора знову випустять з нього». А такої певності у нього, на жаль, не було всі п'ять студентських років. ">[42]. Доводити ж за таких обставин, що ти все-таки Микола Миклуха, означало самому себе поставити під кримінальну статтю. Фальшивий паспорт — не безневинна річ.

На думку Миклашевського, Миколі лишалося одне з двох: або приєднатися до польських вигнанців і, користуючись європейським співчуттям до визвольного польського руху, одержати документи поляка в еміграції, або клопотати про підданство Пруссії, бо, не маючи ні батьківщини, ні хоча б якогось громадянства, не можна сподіватися на успіх ні в науці, ні в політичній боротьбі. Люди без роду й племені нікому не потрібні, їм просто не довіряють.

Очевидно, погоджуючись з порадою наставника, Миколі найдоцільніше було б назватися тут, у Гейдельберзі, німцем. Шанований рід фон Беккерів, з якого вийшов батько його матері, у Франкфурті-на-Майні все ще існував, і хтось із цього роду напевно признав би онука Фрідріха фон Беккера. У такому разі прусське підданство він дістав би без будь-яких ускладнені, і навіть повернув би собі дідівський титул німецького барона.

Та як же Миклашевськнй, усі нові польські друзі? Що скаже він їм на своє виправдання, як, узявши підданство, дивитиметься їм в очі? Ні, він потрібен цим полякам і, якщо третього не дано, піде з ними до кінця.

Так, поляки борються з Росією, але не проти Росії, — за свою волю. Виходить, не проти рідної країни піднімає він зброю; ворогом його був і лишається тільки російський деспотизм, однаково ненависний і полякам, що втратили незалежність своєї батьківщини, і росіянам, що стогнуть у його ярмі. І хто знає, чи не відлупиться заклик поляків до волі через революцію в усій Російській імперії…

Важко сказати, чи точко так він тоді думав, але ми не маємо підстав не вірити Мнклашевському, який писав, що, приєднавшись» у Гейдельберзі до визвольного польського руху й давши згоду «зробитися поляком», Маклай не переставав бути патріотом Росії, глибоко усвідомлюючи ту величезну різницю, яка існує між поняттями «держава» і «країна»: державний лад не можна ототожнювати з народом, ніхто з власть предержащих не може уособлювати всю націю, її геній, совість і біль.

Вісімнадцятирічний Маклай палко мріє про знищення царського деспотизму на всьому просторі від Варшави до Сахаліну, проте ставати до боротьби не бажає доти, доки не знатиме з усією певністю, що принесе майбутня революція навзамін царизму, наскільки все те реалістичне, гуманне й життєздатне. Без виразно окресленої мети й переконливо обгрунтованої можливості перебудувати світ за визначеною моделлю, на його думку, жодна революція не може мати успіху. Більше того, піднімати народ на боротьбу, заздалегідь не роз'яснивши, за що конкретно треба боротися, він вважає діянням не тільки безвідповідальним, а й шкідливим для справи революції, бо тоді в лавах борців неминуче почнеться ідейний розбрід, спалахнуть внутрішні чвари й революція зрештою сама себе погубить.

Інакше кажучи, в такому юному віці Маклай уже усвідомлював головне: щоб забезпечити соціальній революції перемогу і потім закріпити досягнуте, передусім потрібен реалістичний проект явно життєздатного нового суспільства, а потім — чітка програма дій і боротьба.

«До волі прагнуть усі, — казав він Миклашевському, — але якою ця воля можлива і до якої межі вона корисна більшості — ось у чому суть. Робити що кому заманеться і чинити як кому завгодно — не воля, а гірша подоба некерованого стада. Не робити ж того, чого не хочу, всупереч загальній потребі, значить протиставити одного всім. Ні те, ні інше для волі, яка водночас була б благом для кожного і для всіх, неприйнятне».

Яка воля можлива й до якої межі вона корисна більшості — питання для вісімнадцятирічного юнака, гідне подиву. У даному разі воно поставлене значно зріліше, аніж ставили його навіть такі вожді Великої французької. революції, як Робесп'єр і Марат, які взяли на озброєння основну ідею «Суспільного договору» Жан Жака Руссо: «ряд, який втілює в життя закони, повинен складатися тільки з службових осіб, яким платять за те, що вони виконують загальну волю. Але всі уряди, хоч би як демократично їх було обрано, з часом намагатимуться узурпувати одержану владу, якщо народ, котрий володіє вищим суверенітетом, тобто є законодавцем, не встановить над ними належного контролю й не триматиме їх постійно в шорах.

Добре, але що це означає? Як реально народ може контролювати повсякденну діяльність уряду, за якого державного ладу? Нарешті, в чому і як повинен виявлятися вищий суверенітет народу, щоб він це крив у собі небезпеки для держави й самого народу?

Надто обмежити повноваження уряду — означає відібрати в нього можливість упевнено приймати відповідальні рішення і, отже, позбавити державу єдиної керівної волі, без якої в критичну мить вона напевно розвалиться, як розвалилися при першій же воєнній загрозі давньогрецькі поліси, що мали багато народовладдя, але мало суворої внутрідержавної дисципліни, яка повинна була єднати всіх громадян. Про це яскраво розповідає у своїй «Історії» Фукідід, описуючи падіння міста-держави Керкіра:

«Більшість людей охочіше воліла б мати славу спритних лиходіїв, аніж доброчинних простаків: другого вони соромляться, першим пишаються. А джерелом усього цього е влада, якої шукають з користолюбства й честолюбства; звідси й пристрасть людського суперництва. І справді, хоч би з чийого боку ставали люди на чолі держави, вони вельми вихваляли і переваги всенародної громадянської рівноправності, і розумне правління кращих людей; але, виставляючи в промовах загальне благополуччя над усе для себе, вони на ділі всіма засобами боролися за зверхність, зважувалися на жахливі злочини, переступали у своїй мстивості всі межі, керуючись