Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

війни в Європі, у яку мало не вступила Росія на боці австро—іспанської коаліції, було ухвалене рішення про ліквідацію Малоросійської колегії та відновлення гетьманства в Україні. Урочисті вибори (а фактично царське призначення без жодних договірних статей) гетьманом миргородського полковника, старого знайомого Мазепи, 73–річного Данила Апостола відбулися 1 жовтня 1727 року в Глухові.

Проте всі ті росіяни та українці, хто міг подумати, що сивочолий дідусь уже стоїть «на Божій дорозі» і не має жодних серйозних політичних планів, сильно помилялись! Мало того, що Данило Апостол прожив іще понад шість років на зло своїм ворогам і на радість друзям і численній родині, він устиг залишити помітний слід в історії козацької України саме як гетьман. Старий козарлюга спробував улаштувати справжню кадрову чистку під вічно актуальним девізом боротьби з корупцією (не гіршу за ті, котрі колись улаштовував його давно покійний шеф Іван Мазепа), виганяючи з посад високопоставлених хабарників, особливо тих з них, у чиїй лояльності щодо себе пан Данило мав сумніви (чого варті лише довголітня «війна» Апостола з кланом Марковичів чи російським резидентом в Україні й відомим хабарником Ф. Наумовим!). Не був сивий ветеран і царським холопом — 1728 року він разом зі старшиною подав петицію до Петербурга, на котру імператриця Анна Іоанівна відповіла так званими «Рішительними пунктами», які в обмеженій формі зберігали українську лівобережну козацьку автономію. Протягом 1729–1731 років було проведено так зване «Генеральне слідство про маєтності», внаслідок чого було визначено і повернуто в державне користування частину рангових (державних, які надавалися за службу і на термін служби козацьких урядовців) землі, безпідставно захоплені в приватне володіння, проведено реорганізацію фінансової системи України (зокрема, вперше встановлено кошторис); 1730 року гетьман видав «Інструкцію українським судам», де встановлювався порядок апеляції в судових справах, обмежено кількість полків російської армії, що стояли на щорічному постої в Україні тощо.

За всебічного сприяння гетьмана було досягнуто значного зовнішньополітичного успіху для Російської імперії — вже після смерті Апостола, 1734 року, до земель під владою імператриці Анни повернулися запорожці, заснувавши так звану Нову Січ на річці Підпільна (проіснувала до 1775 року). Саме за Апостола було розпочато грандіозну роботу зі створення справжнього писаного кодексу тогочасного українського права («Права, по которым судится малороссийский народ»); силами українських козаків і селян на півдні Гетьманщини була збудована страшенно трудомістка і, як виявилось, не надто ефективна проти татар Українська лінія (1731–1733 роки). За військові заслуги імператриця Анна 1731 року нагородила колишнього «мазепинця» одним з найвищих орденів Російської імперії — орденом Святого Олександра Невського (яким Данило Апостол вельми пишався).

Проте старість підточила навіть залізне здоров'я гетьмана. 28 квітня 1733 року гетьмана частково паралізувало — віднялись ліві рука й нога. Проте останній бій мужнього козака зі смертю тривав — гетьман навіть почав одужувати, знову займатися державними справами. Другий інсульт стався на початку нового, 1734, року і 15 січня гетьман — Данило Апостол помер.

Українській козацькій старшині заборонили обирати нового гетьмана — замість нього Гетьманщиною почало керувати так зване Правління гетьманського уряду з трьох росіян і трьох українців, на чолі з князем О. Шаховським, фаворитом Анни Іоанівни. Українська козацька держава все впевненіше ставала невід'ємною частиною імперії у військовому, політичному, економічному плані. Вона була слабкою у військовому сенсі, її політичне значення зменшувалася з кожним роком. Проте відмінності в управлінні українськими та російськими територіями досі лишалися значними, і ними, на думку імператриці, слід було зайнятися всерйоз.

Те, що сталося далі, було вагомою мірою результатом випадковості, хоча й по — своєму закономірної. Останнім українським гетьманом, котрий став ним цілковито з волі російської імператриці, був брат фаворита і таємного чоловіка імператриці Єлизавети Петрівни, Олексія Розумовського, Кирило. Обидва брати не забували про своїх земляків, сприяючи кар'єрному зростанню перш за все своїх далеких і близьких родичів та знайомих, а також такому собі впровадженню певної моди на все українське при петербурзькому дворі (страви, традиційні співи та музика), моди цікавої, але загалом так само поверхової і нетривкої, як і мода на «все шотландське» за часів знаменитої британської королеви Вікторії в XIX столітті.

Саме Олексій Розумовський підтримав клопотання козацької старшини перед імператрицею (1742 року в Санкт — Петербург на коронацію Єлизавети Петрівни прибули лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб і Андрій Горленко, яким зрештою вдалося вирішити низку питань, що стосувалися України, не забувши і про себе). Головне, що імператриця заборонила російським вельможам свавільно: закріпачувати українське населення Гетьманщини, завдавати йому збитків — підтверджувалося право селян на перехід від одного пана до іншого. Таке важливе місто як Київ здобуло підтвердження своїх прав і привілеїв.

Симптоматичною була й відома поїздка 1744 року імператриці та Олексія Розумовського в Україну, під час якої Єлизавета відвідала Глухів, Козелець і Київ. Це була чудова нагода не тільки для козацької старшини, щоб попросити відновити давні права і свободи в максимально можливому на той момент обсязі, відновивши зокрема посаду гетьмана, вимушено вакантну після смерті Д. Апостола. Водночас це була й нагода для імператриці, зацікавленої у зміцненні власної популярності в усіх куточках своєї гігантської держави, продемонструвати свою підкреслену повагу до «чудового і незлобивого» (її власні слова) «малоросійського народу».

Імператриця одружила Кирила Розумовського зі своєю родичкою, 17–річною красунею Катериною Іванівною Наришкіною. Щасливі наречені отримали багато сіл, десятки тисяч кріпаків у Росії, будинки в Москві та Петербурзі тощо, а їхнє весілля в жовтні 1746 року стало ще одним приводом для запрошеної на нього української старшині нагадати про своє прохання щодо відновлення гетьманства імператриці, котра, здавалося, вже стала «забувати» про ту мрію своїх «вірних малоросіян».

Вирішення питання про відновлення гетьманства розтягнулось аж на півтора роки. Зрештою 5 травня 1747 року імператриця Єлизавета видала указ про вибори гетьмана в Україні. «Понеже в бытность нашу в Украйне тамошняя страшина и обыватели, именем всего нашего подааного народа малороссийского, нам всеподданнейше били челом о определьнии им по прежнему гетмана, того ради ми, на сие их всеподданнейшее прошение, всемилостивейше соизволяя, указали в Малороссии гетману по прежним тамошним правам и обыкновениям бьггь, и онаго во всем на таком основании учредить, как бывший там наперед сего гетман Скоропадский учрежден был…»

Звісно, увесь церемоніал і кандидатура гетьмана були відомі заздалегідь, але це не «знецінює» самого факту відновлення гетьманства і власне гетьманування