Читати книгу - "Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз"

шансів, що нас знайдуть, бо якщо натраплять на один човен, то негайно шукатимуть і решту. Якби ми були всі разом, то мали б один шанс на порятунок, а так маємо чотири.

Усі погодилися з розважністю його міркувань і дещо заспокоїлися, але їхня радість тривала недовго. Вони вирішили плисти на схід, до материка, і вже зібралися були рушати, коли з’ясувалося, що матроси, які гребли двома єдиними на човні веслами, заснули під час веслування й випустили весла з рук. Весла зникли без сліду. Ніде на поверхні води їх не було видно.

Почалася сварка, і ледь не дійшло до бійки, але Клейтон зумів заспокоїти матросів. Та за хвилину Тюран ледь не викликав нової сварки своїм недоречним зауваженням про недорікуватість усіх англійців, а англійських моряків зокрема.

— Облиште, друзі, - сказав Томкінс, один з матросів, які не брали участі в сварці. — Бійка ні до чого доброго не доведе. Снайдер щойно вам сказав, що нас підберуть. Чого ж тоді лаятись? Давайте краще щось пожуємо.

— Слушна думка, — сказав Тюран і звернувся до третього матроса, Вільсона. — Друже, дайте-но сюди одну бляшаночку.

— Самі діставайте, — буркнув Вільсон. — Я накази від сторонніх не приймаю. Ви тут поки що не капітан.

Клейтон змушений був сам дістати бляшанку. Але тут трапився новий конфлікт, бо один з матросів звинуватив Клейтона і Тюрана, що вони змовилися ділити харчі так, щоб взяти собі найбільшу частину.

— Треба, щоб хтось узяв на себе командування човном, — мовила Джейн Портер, якій ця ганебна сварка була осоружна й бридка. — Досить з нас того, що ми цілком самі в човні посеред Атлантичного океану, і нема чого множити наші біди взаємними образами. Ви, чоловіки, повинні обрати командира і коритися його наказам. Тут потрібна дисципліна суворіша, ніж на справжньому великому судні.

Джейн не думала, що ій доведеться встрявати в розмову, тому що була переконана, що Клейтон зуміє подолати всі труднощі. Але вона змушена була визнати, що він виявив не більше кмітливості, ніж усі решта. Єдиною його перевагою було те, що він намагався не загострювати тему і навіть віддав бляшанку матросам, коли ті почали кричати, щоб він її не відкривав.

Слова дівчини дещо заспокоїли чоловіків, і врешті було вирішено, що два барильця з водою і чотири бляшанки з їжею вони поділять навпіл, — між матросами і трьома пасажирами.

Таким чином маленьке товариство поділилося на два стани, і кожна група заходилася ділити між собою їжу та воду. Матроси перші розкрили одну з бляшанок, і Клейтон почув вигуки подиву, люті й розчарування.

— В чому справа? — запитав він.

— Біда! — пронизливо скрикнув Снайдер. — Біда! Гірше, ніж біда, це — смерть! У цій бляшанці — мазут.

Клейтон і Тюран похапливо відкрили ще одну зі своїх бляшанок, але тільки для того, щоб пересвідчитись — в ній також не їжа, а мазут. Вони відкрили одну за одною всі чотири бляшанки. У міру того, як вони відкривали бляшанки, вигуки люті дужчали, сповіщаючи жорстоку істину — у всьому човні ані грама їжі.

— Слава Богові, що в нас є все-таки вода, — сказав Томпкінс. — Легше обійтися без їжі, ніж без води. В найгіршому випадку ми гризтимемо своє взуття, а от пити його вже ніяк не зможемо.

У цей час Вільсон дірявив одне з барилець, і коли Снайдер подав бляшану кружку, він нахилив барильце, щоб хлюпнути в неї трохи рідини. Тонкий струмінь темної сухої речовини став повільно точитися крізь маленький отвір на дно кружки. Вільсон скрикнув, випустив з рук барильце; завмер і втупився у чорний горбочок на денці кружки. Він неначе занімів із жаху.

— У барильцях порох, — тихо мовив Снайдер і повернувся до решти.

Те саме виявилося і в другому барильці.

— Мазут і порох! — закричав Тюран. — Чорт забирай! Непогане меню для моряків, що зазнали аварії!

Щойно до людей дійшло, що на човні не було ані краплини води й анітрохи їжі, муки голоду і спрага зразу посилилися. І у перший день після їхньої трагічної пригоди почалися справжні муки. Всі нещастя, які випадають на долю тих, що зазнали корабельної аварії, довелося пережити й пасажирам рятувального човна.

Минали дні, і становище дедалі гіршало. День і ніч запалені очі людей вдивлялися в обрій, доки ослаблі спостерігачі падали цілковито змучені на дно човна і там у неспокійному, кошмарному напівзабутті знаходили короткий перепочинок від жахливої дійсності.

Спонукані муками голоду, матроси поїли свої шкіряні паски, черевики, ремінці з картузів, не зважаючи на вмовляння Клейтона й Тюрана, які всіляко намагалися переконати їх, що в такій спосіб вони лише посилять свої страждання.

Люди лежали цілковито знесилені й зневірені під промінням безжального тропічного сонця, з потрісканими губами й розпухлими язиками, очікуючи смерті, яка стала для них вже жаданою. Страждання трьох пасажирів, які взагалі нічого не їли, з часом дещо пригасли, а от муки матросів були нестерпні, бо їхні слабкі знесилені шлунки намагалися справитися зі шматками шкіри, якими їх було наповнено. Першим не витримав Томпкінс. Рівно через тиждень, відколи затонула “Леді Еліс”, матрос помер у страшних муках.

Кілька годин його спотворене обличчя з моторошною гримасою дивилося на людей, що скупчилися на кормі маленького човна. Нарешті Джейн Портер не витримала.

— Чи не могли б ви скинути його за борт, Вільяме? — спитала вона.

Клейтон підвівся і, хитаючись, рушив до покійника. Двоє матросів стежили за його рухами з дивними похмурими виразами запалих очей. Англієць марно намагався підняти тіло і скинути його за борт. Це завдання виявилося для нього не під силу.

— Будь ласка, допоможи мені, - звернувся він до Вільсона, який лежав поруч.

— Чому ви хочете його викинути? — прохрипів матрос.

— Ми повинні зробити це, доки ще є сила. На завтра він буде страшний. Адже йому цілий день доведеться лежати під цим жахливим сонцем.

— Краще облиште його, — пробурмотів Вільсон. — До завтрашнього дня він нам ще придасться.

Сенс цих слів не зразу дійшов до